Гетьман Іван Виговський
Шрифт:
I справдi вже минав другий рiк од того часу, як Україна присягла на пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще не одмежували границь України од Польщi i вважали Україну як польський край.
Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж польськi посли в Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли, що пiсля смертi свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть небезпечнi для самої Москви, а патрiарх Никон дав раду помиритись з Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од їх Ливонiю i давнi краї Великого Новгорода.
Цар послав своїх комiсарiв в Вiльно,
Тим часом на Українi пiшла чутка, що цар обiцяв польським панам припинити козакiв, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що вiн знов оддасть Україну Польщi, а гетьмановi звелить виставити козацьке вiйсько проти шведiв для оборони Польщi од шведiв. Богдан стривожився. Цар та московськi бояри повели полiтику з Польщею наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам.
В Чигирин прибiг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана.
Уся Україна була стривожена чуткою про Вiденський трактат. Скрiзь загомонiли, що цар присилує козакiв йти на помiч Польщi, своєму лютому вороговi, i спасати її од шведiв. Говорили, що цар може знов оддати Україну Польщi.
Вернулись Богдановi посланцi з Вiльна в Чигирин. Вони вступили в Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов i Виговський. Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гостг. Всi ждали певних звiсток, що таке постановили царськi бояри в Вiльнi, помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на серцi. Богдан вийшов до свiтлицi, стривожений, з неспокiйними очима. В його руки трусились, а очi аж горiли. Iван Виговський стояв, похиливши голову. Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе їх повила iмла. В очах в старшини свiтилась i тривога, й журба.
Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в їх були заплаканi.
- Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине Україна! Нема нам помочi нi од кого. Ми навiть не знаємо докладно, яку умову поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри з ляськими комiсарами. Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божої церкви. А ляхи сказали нам по щирiй совiстi, що вони постановили таку умову з царем, щоб Україна з Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як вiйсько Запорозьке з усiєю Україною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам своїм вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Україна!
Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна.
- Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила встояти проти їх, - говорили крiзь сльози посланцi.
Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в просторну Богданову свiтлицю через невеличкi вiкна i неначе збiльшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Iван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Двi сльози покотились з темних очей.
Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста
- Московськi бояри подурiли й показились! В їх нема не то однiєї клепки в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Україну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!
Дехто з старшини почав плакати.
- Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Пiдемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо i пiд бусурменським царем, не тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi. Ляхи їх дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi Польщi! Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й досi границь України, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже ми повиннi стати до помочi нашим ворогам проти наших друзiв? Пани дурять Москву! Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя.
Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не мiг здержати себе, не мiг вгамуватись. Страх за будучину України, за усе своє дiло, що вiн провадив за усе своє життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.
А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон чув ту лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чує завивання бурi в лiсi. А його серце болiло й нило. Тихий на вдачу й помiркований, звиклий таїти свої щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не виявив i словом свого збудження проти Москви, свого гнiву; але в думцi вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Українi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її iнтереси, а не вигоди України.
Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлiє жар в сухому деревi перед пожежею.
"Що то станеться тепер з Україною? Де їй дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацької кровi! А скiльки ще доведеться її пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався.
Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.
Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але їм не пилось i не їлось. Страва сто-яла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсної свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським.