ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
Обоз наш величенький – саней на тридцять – вирушив в седмицю митаря і фарисея санною дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман їхав у великих критих санях з слюдяними віконечками, всі решта – у санях відкритих, рожнових або глабцях. Окрім нашого полковника, їхало ще троє полковників – лубенський Андрій Маркович, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, кілька бунчукових товаришів, а також канцеляристи – писарі та підписарі, осавули, челядь. Сніги впали невеликі, ріки промерзли глибоко – дорога не була важкою. Тільки об'їхали по цілині двоє сіл, де лютувала віспа, коней міняли в Берилові та Калузі. Сімсот сорок дві верстви – дев'ять ямів – подолали за два тижні.
Звичайно, траплялися
Під Москвою чекали два дні, доки піддячий посольського приказу привіз ярлик на в'їзд і прибула рота караульних драгунів з сурмачами, які й їхали поперед нас, і ще одна рота – піша – йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик білих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких віз четверик карих, – для старшини генеральної. Товпи московитів стояли обіч дороги й дивилися на нас.
У Москві розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Івановича Прозоровського, думного дяка Артамона Івановича, а також у дяка Тверитіна на Чудові й заплатили за кватирі медом у липівниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня від царя було прислано сержанта з барабаном та кілька солдатів – караул, за ними приїхали вітати гетьмана таємний радник Петро Андрійович Толстой і світліший князь Меншиков. По тому приїздили інші князі та графи, кожного з них приймали за чином.
По двох днях гетьман та старшина віддавали візит світлішому Меншикову, у його палатах в Німецькій слободі, а ще по одному дневі їх приймав у Кремлі цар. Одягали строї святкові, чіпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчі кунтуш, підперезався набірним, з камінням, поясом, на якому висіла шабля з золотим руків'ям. Скоропадський, у малиновому кунтуші з золотими ґудзиками, піднявся на Красний ґанок і через царські палати пройшов до Святоспаської церкви, старшина зайшла до церкви через інші врата – з площі; літургію правив архієпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали літургію дві години.
Тоді увійшов до церкви цар… Прокопович, а за ним синодальні попи спустилися вниз, цілували цареві руки, гетьмана цар обійняв і поцілував у чоло.
Коли гетьман від'їздив, – рота взяла «на караул». Я того не бачив, так розповідали ті, хто був у церкві. Звісна річ, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклін до цариці Катерини Олексіївни.
Царя я вперше побачив наступного дня, у неділю вранці, він прислав бомбардира зі звісткою, що його величність зболить відвідати пана гетьмана увечері. Пополудні примчав шестериком цугом генерал граф Головкін, потім – граф Петро Толстой, а по якомусь часові – цар.
Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотів чоботиськами по сходах, всі ми клякнули в сніг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький і сумирний перед рвійним царем, котрий нагнувся й поцілував Скоропадського в голову.
У першій хаті Петра вітала гетьманша, він поцілував її, вона вклонилася з достойністю й усміхнулась цареві, що, либонь, сподобалося тому, бо засміявся; у другій хаті сів їсти. Майже одразу наїхали високі царські чини – генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкіних (Львовичі), також повсідалися за столом. За другим столом сиділи офіцери та блазні (я теж сидів за тим столом), за третім – бомбардири, денщики.
За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли – про Київську Лавру, про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксій допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє – ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос
Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.
Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання – це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження – до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі – пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості, – в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я, – подвигнувся задля неї.
По кількох днях я знову побачив царя, – ховали якогось генерала, ховали пишно; солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали, так що незабаром гетьману довелося послати в Глухів хорунжого Кузьму за додатковим припасом.
Нашу старшину скрізь зустрічали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькім лузі було влаштовано на нашу честь обід для всього люду. Там стояли довгі-предовгі соснові столи, й смалили над жаром кабанів, биків, і горілка стояла у відрах та барилах, і стріляли гармати, й пускали феєрверки. Було збудовано театрум, і виступали на помості лицедії в машкарах. Щоправда, ті лицедійства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерією кабана шмат м'яса… всі кинулися до наїдків та напоїв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотів пити, того занурювали головою в бочку з горілкою, кілька чоловік похлинулося насмерть, решта, щоби минула їх чаша сія, воліли пити з величезних пугарів й одразу валилися з ніг), солдати зачали за своїм московським звичаєм бійку, й було поламано немало ребер та розтрощено носів. Цар походжав веселий і під'юджував забіяк.