Глибини
Шрифт:
Ото й усе. Настала ніч, потім день. Періщили дощі, дули вітри, хвилі Тихого океану біло пінилися, розбиваючись об білий кораловий берег. Нічого вартого уваги не сталося.
Нічого й не станеться — ще десять років.
8
— Ми всіх оповістили, — сказав Ган, — що твоя місія пройшла успішно. Тепер тобі б треба відпочити.
— Відпочивати? Тепер? Коли в мене стільки відомостей? Красно дякую, не треба. Після такого завелика втіха.
— Довелося
— Так, — коротко підтвердив Рой.
Ган з делікатності втримався від бажання прослідкувати за ходом Роєвої думки. Натомість поцікавився:
— А що на поверхні?
— Сущий жах. Те, що у глибоку давнину називали «Сонцем», — не що інше, як нестерпно блискуча пляма над головою. Очевидно, воно є джерелом світла, інтенсивність якого час від часу змінюється. Звідси маємо «день» і «ніч». До того ж непередбачувані зміни яскравості.
— Чи не виною тому «хмари»?
— При чому тут «хмари»?
— А згадай прадавній вираз: «Хмари закрили Сонце»
— Хіба? Що ж, цілком правдоподібно.
— Що там ще є?
— Зараз розберемося. Що таке «океан» і «острів», я вже пояснив. «Злива» являє собою насичення атмосфери вологою, що рясно летить згори додолу краплями. «Вітер» — це рух величезних повітряних мас. «Грім» — чи то стихійний статичний розряд в атмосфері, чи то сильний гуркіт від нього. «Град» — це крига, що падає на поверхню.
— Казна-що. Звідки може падати крига? Як? Чому?
— Не маю ані найменшого уявлення. Там усе мінливе. То вітер дме, то зовсім тихо. На одних ділянках поверхні завжди холодно, на інших — завжди тепло, а є й такі, де то стужа, то спека.
— Чудасія, та й годі. Може, ти щось не так зрозумів у думках чужинців?
— Ні, тут сумнівів нема. Все було цілком ясно. І часу, щоб прозондувати їхні химерні уми, я мав удосталь. Більше навіть, ніж треба.
І знову його думки звернули на особисте.
— Чудова інформація, — сказав Ган. — Мене завжди непокоїла наша схильність ідеалізувати так званий Золотий Вік наших давніх пращурів. Я відчував, що багато хто серед нас пориватиметься розпочати нове життя на поверхні.
— Ні в якому разі! — спалахнув Рой.
— Не сумніваюся. Навряд чи навіть найвитриваліші з нас наважаться побути хоч день у середовищі, яке так жахливо й непередбачено змінюється. Описані тобою вітри, зливи, зміни дня й ночі криють у собі неабияку небезпеку. — Ганові думки не приховували його вдоволення. — Завтра почнемо процес переміщення. А як прибудемо на острів… Ти певен, що він незаселений?
— Абсолютно незаселений. До речі, єдиний такого типу з усіх островів, над якими пролітав апарат. Технік дав докладні відомості.
— Прекрасно. Негайно візьмемося за роботу. Освоєння потребуватиме праці не одного покоління, та, врешті-решт, Рою, ми житимемо на Глибині нового,
— І уникатимемо будь-яких контактів з істотами на поверхні, — додав Рой.
— Ні, чому ж? Хоча вони й примітивні, але можуть стати нам у пригоді, як тільки ми збудуємо базу. Істоти, здатні створювати літальні пристрої, не такі вже безнадійні.
— Не в тім річ, шефе. Це жорстокі й войовничі дикуни. Вони ладні напасти з будь-якого приводу. А тому…
Ган перебив:
— Мене тривожить твоя хвороблива помисливість щодо чужинців. Ти щось приховуєш.
— Я теж спершу гадав, що від них нам буде користь. Що нам принаймні вдасться їх стримувати, коли вони не виявлять взаємної доброзичливості. Та я на превелику силу змусив одного з них натиснути кнопку всередині куба. Природа інтелекту в них зовсім інша.
— В чому ж відмінність?
— У самій суті, визначити яку непросто. Наведу краще приклад. Я потрапив у розум дитини. Камер визрівання у них немає. За дітьми доглядають окремі особи. Істота, що опікувалася моїм реципієнтом…
— Ну-ну.
— Вона (а це була самиця) відчувала до нього якусь особливу прихильність, вирізняючи його з-поміж інших членів громади. Здається, мені вдалося вловити щось на зразок почуття, що існує між колегами або друзями, але воно набагато сильніше й нестримніше.
— Що ж, не маючи розумового зв’язку, вони, певне, не підозрівають, що таке справжнє суспільство. Звідси такі первісні взаємини. Чи згаданий випадок — лише патологічне відхилення від норми?
— Ні, він типовий. Самиця була матір’ю дитини.
— Матір’ю? Оце так так!
— Матір’ю з необхідності. Дитя спершу жило в ній, тобто в неї всередині. Яйцеклітина запліднюється в материнській утробі, дитина там розвивається й росте, а вже потім народжується на світ.
— О святі печери! — ледве видушив із себе Ган, його аж замлоїло. — У них кожен розпізнає свою дитину. В кожної дитини свій батько…
— До того ж його батьківство відомо всім. Мого двійника везли, наскільки точно я встановив, за п’ять тисяч миль тільки задля того, щоб його міг побачити батько.
— Неймовірно!
— Чи треба ще чимось доводити, що взаєморозуміння нам не досягти. Відмінність між нами глибока й принципова.
Ган був такий засмучений, що плин його думок аж ніби зав’яв і пожух.
— Кепська справа. А я сподівався…
— На що, шефе?
— На те, що вперше житимуть поруч два різновиди розумних істот, які співпрацюватимуть, допомагаючи один одному. Я гадав, що разом ми розвиватимемося і досягнемо більших успіхів, аніж кожен поодинці. Хай навіть технічно вони відсталі — не все вирішує, зрештою, техніка. Я гадав, що могли б у них дечого навчитися.