Глитай, або ж павук

Кропивницький Марко Лукич

Бичок. Півто­рас­та без двох!

Мартин. Так, і в ме­не як­раз так ви­хо­дить: півто­рас­та без двох! Зап­ла­ти­мо! Ого-го, Мар­ти­на ще й у три ти­сячі не вбе­реш!.. Сла­ва гос­по­деві, є во­ли­ки, є й ко­ров'ята, й ове­ча­та, і хліба ма­ло не по­вен тік!.. О, та й до­пе­чу я бісо­во­му Юд­кові! Вже не дає набір, ач! Не даєш, ма­тері твоїй з хвос­том? Осьдеч­ки гроші, пи­ти­му на го­тові! А скажіть, кум­цю лю­без­ний, чи то вже ваші шту­ки?..

Бичок. Які ще там шту­ки?

Мартин. Що Юд­ко не да­вав мені набір?

Бичок (хо­ва­ючи

очі). Боз­на-що ви ви­га­дуєте!.. Слу­хай, ку­ме, як пак там по ба­тюшці те­бе ве­ли­ча­ти, все за­бу­ваю!

Мартин (зітхнув). За­бу­ваєте?.. Гм… див­но! Не ве­ли­чай­те ме­не ніяк, то кра­ще бу­де! Ой, ба­чу я, що вже вам Мар­тин об­рид та ос­то­гид! Плю­вать мені за це на вас, ось що! Проп'ю оці гроші, і ша­баш! Амінь!.. Біга­ти­ме­те знов за Мар­ти­ном, як чорт за грішною ду­шею!

Бичок (лас­ка­во). Що це на вас, ку­ме, сьогодні на­па­ло?

Мартин (обер­тається). Не го­воріть до ме­не ані же, ані сло­ва!..

Бичок. Слу­хай­те, ку­ме Ра­ди­во­но­ви­чу, го­су­да­рю мій…

Мартин. Ну?

Бичок. Візьміть, будь лас­ка, ще два кар­бо­ван­цю, та й не­хай вже по­лові во­ли бу­дуть моїми. Беріть, доб­ру ціну даю.

Мартин. Вас ще ніхто сьогодні не ла­яв у вічі, ніхто? От­же, як не по­бо­юсь бо­га, хоч ви мені й кум, то ви­лаю! Щоб я по­ло­вих про­дав за півто­рас­та? Та ви знаєте, які то во­ли: зо дна мо­ря ви­не­суть, хоч на яку хоч го­ру ви­би­чу­ють!.. (Іде до шин­ку). Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє!.. (Співа).

Дай горілки мені, Юд­ко, Ти, му­зи­ко, заг­рай хут­ко, Я ж му­зиці пок­ло­ню­ся, Бо вже далі не попх­ну­ся!..

Гей, Юд­ко, ста­но­ви відро горілки, ста­но­ви два за­ра­зом, ма­тері твоїй з хвос­том!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. (Пішов у ши­нок).

Бичок (гу­ка). Гей, хлоп­че, Кіндра­те, чи ти на подвір'ї?

ЯВА 2

Кіндрат і Би­чок.

Бичок. Чо­го ти так лізеш, не­на­че три дні не їв? Піди за­раз на се­ло та й клич мерщій до шин­ку Па­на­са Гор­ба­то­го та Сви­ри­да Ку­цо­го: ска­жи їм, що Мар­тин Гу­ля і їх зап­ро­шує, чуєш? А я дам тобі за це буб­ли­ка.

Кіндрат. Еге, і учо­ра ка­за­ли "дам буб­ли­ка!", і по­зав­чо­ра.

Бичок (один). Та й не дав? От го­ренько, за­був!.. Ну, вже сьогодні дам аж два! Од­на­че Мар­тин по­чи­на ніби до ро­зу­му до­хо­ди­ти, хтось-то вже йо­го нав­ча про­ти ме­не!.. Тре­ба бу­де щось інше удіяти, щоб ча­сом він не ви­порс­нув з моїх рук. А по­лові во­ли добрі, зап­лю­щив­ши очі, двісті да­дуть… Хіба на­ки­ну­ти ще з п'ять рублів? Ма­буть, прий­деться-та­ки на­ки­ну­ти, щоб інший хтось не по­ко­рис­ту­вав­ся…

ЯВА 3

Сте­ха

і Би­чок.

Стеха (іду­чи ву­ли­цею, го­ло­сить). Ох, матінко, ціну­ють, ціну­ють! Од­на од­ним корівка зос­та­неться!.. Чим же я со­дер­жу­ва­ти­му дітво­ру дрібненьку?

Бичок. Го­су­да­ри­не моя, чо­го це ти так го­ло­сиш? Що там за при­ти­чи­на тра­пи­ла­ся?

Стеха. Ох, го­ренько ж та лиш­ко тяж­кеє! Те­лич­ку, та ще й первісточ­ку, ціну­ють!.. На вес­ну сподіва­ла­ся діжда­тись з неї корівки… За наділ ціну­ють… А з яких дос­татків я пла­ти­ти­му? Ад­же ж і ви знаєте, що в ме­не ані стеб­ли­ни не вро­ди­ло! По­си­па­ло­ся лиш­ко на ме­не, бідну удо­ву, як на ту чаєчку, що ви­ве­ла діток на роз­доріжжі!..

Бичок. Со­ром тобі, го­су­да­ри­не моя, так бідка­ти­сь! Чи не я ж пек­лу­вав­ся об тобі що­го­да, чи не я ж виз­во­ляв те­бе з уся­кої оказії? Прав­да, що я те­пер не вхо­жий до тво­го дво­ру, то й не знаю, як там ти і що… Бо зять твій щось до ме­не не та­кий став, як спер­шу, щось вже бісом на ме­не ди­виться… (Зітха). Бог з ним! І скортіло твоїй дочці йти за мо­ло­до­го, от те­пер і цяцькай­ся та бідкай­ся! (Ози­рається, потім ти­хо ба­ла­ка). А ка­зав тобі, скілько разів ка­зав: віддай мені свою Олен­ку, хай бу­де у ме­не ха­зяй­кою, гос­по­ди­нею,- не пос­лу­ха­ла.

Стеха. І що ж би то я бу­ла за ма­ти, щоб пха­ла свою ди­ти­ну на по­та­лу та на пок­вол лю­дям, на глум усьому хре­ще­но­му ми­рові?

Бичок. Не го­мо­ни-бо так ду­же, ча­сом по­чу­ють!..

Стеха. Та чи та­кої ж я до­леньки своїй ди­тині ба­жа­ла? Я ж її пес­ти­ла, як пан­ноч­ку, як квіточ­ку… Ви ж, пев­но, знаєте, пев­но, що чу­ли від лю­дей, що во­на ж у ме­не та й не прос­то­го ро­ду? Хоч во­но, мов­ляв, і че­рез гріх най­шло­ся, а все ж та­ки па­не­ня! Ох, та не так скоїлось, як га­да­лось!..

Бичок. Ох, го­су­да­ри­не моя, не то шлюб, що піп звінча, а то, що бог бла­гос­ло­вить! І кращі від твоєї доч­ки жи­вуть без шлю­бу, та ще й як жи­вуть!..

Стеха. Жи­вуть та цілісінький вік у сірка очей по­зи­ча­ють! Щоб я свою ди­ти­ну та ще й са­ма на гріх підве­ла, бо­ро­ни ме­не бо­же!..

Бичок. Все те дур­ни­ця, що ти го­во­риш! Та от я тобі ска­жу хоч би й про жінку на­шо­го ста­но­во­го, ад­же во­на йо­му невінча­на, а по­ди­вись, як во­на па­нує, кра­ще дру­гої пані! І всі її по­чи­та­ють і ша­ну­ють!..

Стеха. Ду­же? Заз­на­ла і я тієї ша­но­би та по­чи­ту­ван­ня, заз­на­ла так, що й досі ва­дить!.. До­ки до лю­бові, до­ти й в ша­нобі, а як ос­ти­гидніє, тоді: "Іди, го­луб­ко, ку­ди очі див­ляться, та хо­вай­ся від лю­дей з своїм со­ро­мом!" Лю­ди, доб­родію,- во­ро­ги, привіта­ють та­ким прізви­щем, що й повік йо­го не збу­деш­ся!.. Ка­жу вам, що мені дійшло­ся до то­го, що хоч візьми та уко­ро­тай собі віку або ж іди за пер­шо­го ле­да­щи­цю або п'яню­гу, щоб ма­ти хоч яку-не­будь зас­ту­пу!.. Вже там що до­во­ди­лось на са­моті терпіти, про те зна­ли бо­ки та печінка, за­те при лю­дях бу­ла заміжньою і ха­зяй­кою!..