Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
На одну коротку мить гобіта покинула його мужність. Гноми ледве почули його, а розчули одне лише слово “допоможіть”.
— І що там з ним скоїлося? — здивувався Торін. — Напевне ж не дракон напав, а то б він не пищав так довго.
Ще почекали хвилину-дві, але не почули драконового реву і взагалі нічого не почули, крім віддалених криків Більбо.
— Ану, хтось із вас двох, запаліть ще зо два смолоскипи! — звелів Торій. — Пора, мабуть, піти нам на допомогу нашому Викрадачеві.
— Та вже треба допомогти, — притакнув Балін, — і я піду залюбки. Гадаю, принаймні поки що небезпеки немає.
Глоїн запалив ще кілька смолоскипів;
— Нічого небезпечного — тільки через кажана погас мій смолоскип! — заспокоїв він стривожених гномів. Але гноми, хоч їм і відлягло на серці, таки побурчали трохи — наполохав, мовляв, без ніякої причини. А що б вони сказали, якби в ту мить гобіт признався, що взяв собі Гори-камінь! Я того уявити не можу. Навіть побачене краєчком ока багатство, коли вони поспішали до гобіта, знову розпалило вогонь жадоби в гном'ячих серцях, а коли серце гнома, хай і найповажнішого, пробудиться від золота чи коштовностей, він раптом хоробріє і може й лютим зробитися.
А втім, нашим гномам більше й не потрібна була ніяка спонука. Всі нетерпеливилися, поки є нагода, обстежити залу й хотіли вірити, що Смауга тим часом таки справді немає вдома. Кожен схопив собі запаленого смолоскипа; розглянувшись трохи довкола, всі забули страх і навіть обачність. Розмовляли голосно, гукали одне до одного, беручи давні скарби з купи чи знімаючи зі стіни, а тоді роздивлялися знайдене при світлі, повертали так і сяк, гладили пальцями.
Філі й Кілі аж розвеселилися і, взявши по одній з розвішаних по стінах численних золотих арф із срібними струнами, заграли. Ті арфи були чарівні, а що дракон, який не дуже цікавився музикою, не чіпав їх, то й стрій зберегли. Темна зала наповнилася мелодією, що не звучала так довго. Але решта гномів була практичніша: набивали самоцвітами повні кишені, а чого не могли взяти, те із зітханнями висипали назад, на купу. Торін аж ніяк не відставав від свого племені, але він усе крутив головою туди-сюди, шукаючи щось і не знаходячи.
Ватажок гномів шукав Гори-камінь, але поки що не говорив про це нікому.
Потім гноми почали знімати зі стін кольчуги та зброю. Торін, одягнувши позолочену кольчугу, виглядав справжнім королем — із сокирою з посрібленим держаком та ще й підперезаний поясом, прикрашеним рубінами.
— Пане Злоткінс! — вигукнув він. — Ось вам перша частина вашої винагороди! Скиньте ваш старий плащик та вдягніть оце!
І накинув на плечі гобітові невеличку кольчугу, виготовлену давно колись для якогось малого при-нца-ельфа. Кольчуга була з посрібленої криці й прикрашена перлами, а до неї додавався пояс із перлами й кришталем. На голову Злоткінсові надягли шолом із тисненої шкіри, укріплений зсередини крицевими обручиками і всипаний понад краєм білими самоцвітами.
“Я почуваюся величним, — подумав Більбо, — але, мабуть, вигляд у мене трохи недоладний. Ото насміялися б із мене сусіди, якби побачили в такому вбранні вдома, під Горою! Але шкода все-таки, що немає під рукою дзеркальця!”
Все одно гобітова голова не так закрутилася від скарбових чарів, як голови гномів. Невтомно ті розглядали нові й нові коштовності, а він, стомившись видовищем скарбу, сів собі на долівці й почав тривожно гадати, який усьому цьому буде кінець.
“Я віддав би купу цих коштовних кубків, — думав він, — за ковток чогось освіжливого з
— Торіне! — гукнув він. — А що ж далі? Ми озброїлись, але чого варта була досі будь-яка зброя супроти Смауга Страхітливого? Цього скарбу ми ще не відвоювали.
Поки що ми шукаємо не золота, а порятунку, виходу на волю. І чи не надто довго ми випробовуємо наш талан?
— Правду кажете! — мовив Торін, схаменувшись. — Ходімо звідси! Я виведу вас. Хоч би й тисяча літ минула, та я не забув би входів і виходів цього палацу.
Тоді згукав до себе решту; всі зібралися докупи і, тримаючи смолоскипи високо над головою, пройшли в розчинені двері, раз у раз тужливо озираючись назад.
Свої блискучі обладунки гноми прикрили старими плащами, а сяйливі шоломи — подертими каптурами. Пошикувавшись рядочком, один за одним ступали вони позад Торіна. Збоку процесія здавалася низкою рухливих вогників, що часто зупинялися, дослухаючись: чи не шумить, не гуде, чи не вертається дракон?
Дарма що всі давні окраси пропали, розсипались на порох, дарма що чудовисько, залітаючи й вилітаючи, все тут споганило й сплюндрувало, — Торін знав усі закутки, всі ходи й повороти. Спочатку йшли вгору по високих сходах, тоді повернули й пішли вниз широкими лункими переходами, тоді знов повернули й побралися по ще одних сходах і далі ще по сходах. Сходинки були широкі й гладенькі, вирубані в скельній породі. Вище й вище піднімалися гноми і не бачили й признаки жодної живої істоти; лише полохливі тіні, лопочучи крильми, розліталися в пітьму при наближенні їхніх смолоскипів.
А проте сходи, хоч які вигідні, робилися не для гобітових ніг, тож Більбо саме відчув раптом, що не зможе йти далі, коли стеля у них над головами піднялася так високо, що світло смолоскипів уже не доходило до неї. Через якийсь отвір високо вгорі сочилося бліде сяйво, й повітря стало свіжіше. Перед ними лежала простора зала, з протилежного кінця якої через великі погнуті, обгорілі двері, що висіли на завісах, теж лилося невиразне світло.
— Це — велика палата Трора, — сказав Торін, — зала бенкетів і рад. Тепер недалеко вже до передньої брами.
Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.
Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а сіре світло стало ясніше.
— Тут народжується річка Бистра, — пояснив Торін. — Звідси вона біжить до брами.
Ходімо понад нею!
Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів.
Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий поворот і — о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби — потрісканої, побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.