Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку, Більбо роззирнувся і голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося:
темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви.
— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!
Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було так багато — мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі.
— Орли! Орли! — вигукував Більбо,
— Орли! — ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого.
Розділ вісімнадцятий. ПОВЕРНЕННЯ
Коли гобіт прийшов до тями, то побачив, що зостався один-однісінький. Він лежав на кам'яному майданчику Крукового бескиду, й поблизу не було нікого. Безхмарний, але холодний день сяяв над ним. Більбо весь трусився і почувався нахололим, як камінець, от тільки голова горіла вогнем.
— Хотів би я знати, що скоїлося? — мовив він сам до себе. — Принаймні я не став полеглим героєм, але, гадаю, ще встигну ним стати!
З болісним зусиллям сів. Глянув у долину й не побачив там живих гоблінів. За хвилину голова йому трохи проясніла, й він начебто розгледів ельфів, що ходили поміж скель унизу. Протер очі. Таки напевне досі стояв табір посеред рівнини трохи віддалік, і… що то за рух біля брами? Нібито гноми розбирали мур. Але ця мертва тиша довкола! Ніхто не гукав, не співав. Навіть повітря, здавалось, було напоєне скорботою.
— Мабуть, перемога все-таки! — сказав він, мацаючи болючу свою голову. — Ну, як на мене, то все це виглядає вельми невесело.
Раптом він помітив чоловіка, що видерся стеж. кою на бескид і прямував до нього.
— Гей там! — погукав він тремтливим голоском. — Агей! Які новини?
— Що за голос промовляє серед каменів? — здивувався чоловік і, ставши, почав розглядатися довкола неподалік від того місця, де сидів Більбо.
І тоді гобіт згадав про свого перстеника!
— Яке ж я дурне! — мовив сам до себе. — Не завжди й добре бути невидимим. Якби не це, може, цю ніч я спав би в теплому й вигідному ліжку!
— Це я, Більбо Злоткінс, товариш Торіна! — сказав він голосно, квапливо скидаючи персня.
— Добре, що я тебе знайшов, — зрадів чоловік, підходячи. — Ти дуже потрібен, і ми тебе довго шукали. Тебе замалим не порахували серед загиблих, яких багато, але чарівник Гандальф сказав, що востаннє чув твій голос у цьому місці. Це востаннє мене послано тебе шукати. Тяжка в тебе рана?
— Здається, добрячий удар по голові,— признався Більбо. — Та в мене шолом, і череп міцний. А проте я себе почуваю зле, і ноги наче
— Я віднесу тебе до табору в долину, — запевнив чоловік і легко взяв його на руки.
Чоловік ступав швидко і впевнено. Скоро він, поставив Більбо на землю перед наметом у Долі, а там стояв Гандальф із рукою на перев'язі. Навіть чарівник був поранений, і взагалі з усього війська мало хто лишився неушкоджений.
Побачивши Більбо, чарівник страшенно зрадів.
— Злоткінс! — вигукнув він. — Очам своїм не вірю! Живий після всього! Ти й не уявляєш, як я радий! Я вже й сам почав сумніватися, чи навіть твій талан пронесе тебе крізь це лихо. Жорстока була битва й трохи не скінчилася поразкою. Але всі ці розмови можуть почекати. Увійди! — закликав він поважнішим голосом. — Тебе ждуть.
І завів гобіта в намет.
— Ось, Торіне, — сказав він, увійшовши. — Я привів його.
В наметі на ложі лежав Торін Дубощит, весь ізранений, а його порубана кольчуга й пощерблена бойова сокира були кинуті на долівку. Коли Більбо став поруч нього, ватажок гномів звів на нього очі.
— Прощавай, добрий злодію, — мовив він. — Нині я йду в покої чекання, де сидітиму поруч моїх предків, аж поки оновиться світ. А що полишаю все золото й срібло, бо йду туди, де воно нічого не варте, то хочу розлучитися з тобою в дружбі й забрати назад прикрі слова, які сказав тобі при брамі.
Більбо опустився на коліно, сповнений скорботи.
— Прощавай, королю Самітної гори! — сказав він. — Жорстокий кінець у цієї пригоди, й не викупиться він і горою золота. А проте я радий, що ділив з тобою твої небезпеки, — це більше, ніж заслуговує гобіт із родини Злоткінсів.
— Ні! — заперечив Торін. — Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший.
Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!
І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип.
Малий гобіт мав добру душу.
Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати…
— Добре ще, — сказав він нарешті сам собі,— що я хоч прийшов до тями вчасно.
Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, — але навряд чи в тому є твоя вина.
Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.