Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Але чомусь саме тоді, коли їх охопив найбільший розпач, Більбо відчув на серці якусь дивну полегшу, ніби з-під його камізельки зник великий тягар.
— Ходімо, ходімо! — заговорив він. — «Доки є життя, є й надія!» — любив казати мій тато, і «до смерті три чисниці». Я ще раз спущуся тунелем униз. Уже двічі я долав цю путь, коли знав, що на тому кінці на мене жде дракон, тож ризикну й утретє, коли не маю такої певності. Як не крути, а єдиний шлях до виходу веде вниз. І гадаю, що цього разу вам краще піти зі мною.
Від безвиході вони погодились, і Торін перший
— Тепер обережно! — прошепотів гобіт. — І якомога тихіше! Може, там, на дні, й немає Смоґа, а може, і є. Не треба ризикувати даремно!
Вони спускалися все нижче і нижче. Ґноми, звісно, не могли зрівнятися з гобітом у мистецтві безшумного скрадання — вони гучно сопли і човгали ногами, а луна безжально посилювала це сопіння та човгання; але хоч як часто наляканий Більбо зупинявся і прислухався, знизу не долинало ні звуку. Коли до драконового лігва, наскільки він міг судити, лишалось уже небагато, Більбо надів свій перстень і обігнав ґномів. Але це було зайве: у непроглядній пітьмі всі вони були невидимі — з перснем чи без. Було так темно, що гобіт не помітив, як вийшов із тунелю, — мацнув рукою повітря, перечепився через поріг і сторчголов беркицьнувся просто в підземну залу!
Він лежав на підлозі долілиць, не наважуючись підвестись і навіть дихнути. Але ніякого руху не було. Темно хоч в око стрель — і тільки високо вгорі, повільно піднявши голову, він помітив якусь ніби бліденьку блискітку. Та це в жодному разі не був відсвіт Смоґового вогню, хоч у підземеллі важко смерділо драконом і Більбо відчував на язиці присмак пари.
Нарешті пан Торбин не витримав:
— Хай тобі грець, Сможе, гаде ти такий! — пропищав він голосно. — Перестань гратись у піжмурки! Освіти своє лігво і зжери мене, якщо впіймаєш!
Підземеллям прокотилося слабке відлуння, але відповіді не було.
Більбо підвівся на ноги, але ніяк не міг вирішити, в який бік ступнути.
— Тепер мені вже стає цікаво, що ж поробляє Смоґ, — мовив він. — Сьогодні (принаймні цієї ночі, чи що там надворі) його явно немає вдома. Якщо Оїн і Ґлоїн не погубили скриньки з трутом і кресалом, нам, можливо, вдасться видобути трохи вогню і роздивитися довкола, поки фортуна на нашому боці.
— Вогню! — крикнув він. — Дайте хто-небудь вогню!
Ґноми, звісно, дуже стривожилися, коли Більбо гепнувся на порозі підземелля, і присіли, збившись докупи, в кінці тунелю — там, де він їх лишив.
— Ш-ш! Ш-ш! — зашипіли вони, почувши його голос.
І хоча це допомогло гобітові визначити, в якому вони боці, йому далеко не відразу вдалося домогтися від них чогось путнього. Але врешті-решт, коли Більбо вже почав тупотіти ногами і верещати «Вогню!» на щонайвищих нотах, Торін поступився і послав Оїна та Ґлоїна у протилежний бік тунелю по їхні клунки.
Через певний час про їхнє повернення сповістили мерехтливі відблиски: в руці в Оїна горів маленький сосновий смолоскип, а Ґлоїн ніс під пахвою ще декілька. Більбо швиденько підбіг до дверей і схопив смолоскип, але не зміг переконати ґномів запалити решту і приєднатися до нього.
Їм було видно маленьку темну фігурку гобіта, котрий перетинав залу, високо піднісши крихітний вогник смолоскипа. Поки він відійшов іще недалеко, вони раз у раз уловлювали блискіт і брязкіт, коли він натикався на якийсь золотий предмет. Коли ж він попрямував углиб зали, вогник перетворився на світляну цяточку, а потім затанцював усе вище і вище. Більбо видряпувався на велику купу коштовностей. Невдовзі він уже простував її гребенем. Тоді ґноми побачили, як він зупинився і на хвильку нахилився, але чому — не второпали.
То був Дорог-камінь, Серце Гори. Більбо здогадався про це за описом Торіна, — і справді: другого такого самоцвіту й бути не могло — навіть у цій чудесній скарбниці, навіть у цілому світі. Весь той час, доки він дерся на купу, перед його очима сяяла та сама біла блискітка, і ноги самі понесли його до неї. Поволі блискітка перетворилася на маленьку світляну кулю. Тепер, коли він підійшов зовсім близько, її поверхня заграла мерехтливими різнобарвними іскрами, відбиваючи й розсіюючи миготливе світло його смолоскипа. Нарешті куля опинилася просто перед ним, і в нього перехопило подих. Безцінний клейнод сяяв біля його ніг своїм власним сяйвом, а водночас, огранений і відшліфований ґномами, котрі видобули його з надр Гори за сивої давнини, вбирав усе світло, яке падало на нього, і розсіював його десятками тисяч сліпучих іскор, що переливалися всіма кольорами веселки.
Зненацька під дією чарів каменя рука Більбо сама потяглася до нього. Маленька гобітова долонька не могла його охопити, бо то був великий і важкий самоцвіт, — але Більбо таки підняв його, заплющив очі й поклав собі до внутрішньої кишені.
«Тепер я і справді зломщик! — подумав він. — Але, гадаю, мені треба розповісти про це ґномам — коли-небудь. Вони казали, що я можу вибрати й відкласти свою частку, — і мені здається, що я вибрав би це, а вони хай забирають решту!» Але все одно йому муляв прикрий здогад, що вибирання та відкладання насправді не мало б поширюватися на цей чудесний камінь і що через це він може мати неприємності.
Тим часом Більбо рушив далі, спустився з іншого боку купи, і блищик його смолоскипа зник із очей завмерлих у чеканні ґномів. Але невдовзі вони знову побачили його віддалік: Більбо далі перетинав залу.
Він ішов, аж доки досяг великих дверей на її дальньому кінці, — струмінь повітря освіжив його, але мало не загасив йому смолоскип. Він з острахом визирнув за двері й розрізнив у сутіні просторі коридори та підніжжя широких сходів, які вели кудись у морок. Однак там не було жодного сліду Смоґа. Більбо вже збирався повертатися назад, як на нього налетіло щось чорне і зачепило йому обличчя. Він вереснув, відсахнувся і, перечепившись, гепнувся горілиць. А його смолоскип упав і згас!