Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Як його не вмовляли — він не залишився, тож йому надали ескорт, і король з Бардом на прощання віддали йому честь. Коли Більбо проходив через табір, якийсь старий, котрий сидів, загорнувшись у темний плащ, біля входу до одного з наметів, підвівся і рушив йому назустріч.
— Добра робота, пане Торбине! — сказав він, ляснувши Більбо по спині. — Від тебе тільки й чекай якоїсь несподіванки!
То був Ґандальф.
Уперше за багато днів Більбо по-справжньому зрадів. Але на всі питання, які він негайно рвався поставити, просто не було часу.
— На все своя пора! — зупинив його Ґандальф. —
Спантеличений, але окрилений, Більбо поспішив далі. Ескорт довів його до безпечного броду, і гобіт дістався до протилежного берега сухим, а потому попрощався з ельфами й обережно подерся назад до брами. На нього почала насуватися страшенна втома, і все ж він іще до опівночі встиг вилізти на мур, підтягнувшись на мотузці, — вона все ще висіла там, де він її лишив. Відв’язавши і сховавши мотузку, він сів на мурі й у тривозі замислився про те, що може трапитися далі.
Опівночі він розбудив Бомбура, а тоді сам скрутився в куточку калачиком, не слухаючи подяк старого ґнома (бо розумів, що ледве чи їх заслужив). І невдовзі гобіт міцно заснув, забувши до ранку про всі гризоти. Між іншим, йому снилась яєчня з копченою свинячою грудинкою.
XVII
Грянула гроза
Наступного дня рано-вранці в таборі засурмили сурми. Невдовзі ґноми помітили, що вузькою стежкою біжить посланець. Він зупинився віддалік і, привітавши їх, спитав, чи погодиться зараз Торін вислухати нових послів, — бо надійшли свіжі новини і становище змінилося.
— Це завдяки Даїнові! — висловив здогад Торін. — Вони розвідали, що він на підході. Гадаю, це налаштує їх на інший лад!
І він гукнув посланцеві:
— Хай приходить небагато і без зброї — тоді я вислухаю їх!
Десь опівдні вдалині замайоріли прапори Лісу й Озера. Наближалося двадцятеро. На початку стежки вони поклали на землю мечі та списи й підійшли до брами. Ґноми з подивом побачили серед них Барда та Короля ельфів, а перед ними йшов якийсь старий у плащі й каптурі, несучи в руках дерев’яну скриньку, окуту залізом.
— Вітаю тебе, Торіне! — гукнув Бард. — Ти не передумав?
— Моє рішення не міняється лише через те, що кілька разів зійшло й сіло сонце, — відповів Торін. — Ти прийшов, аби ставити мені даремні питання? Ельфійське військо не відіслано, як я звелів! Доки воно тут, ти марно торгуватимешся зі мною.
— Отже, не існує нічого такого, заради чого ти поступився б частиною твого золота?
— Нічого, що міг би запропонувати мені ти або твої приятелі.
— А що скажеш про Дорог-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї ж миті старий відчинив скриньку й підняв самоцвіт високо над головою.
З його долоні вдарило яскраве сяйво, сліпучо-біле у світлі ранку.
Торін занімів од подиву та збентеження. Тривалий час ніхто не промовив ані слова.
Нарешті Торін порушив мовчанку, і його голос був налитий гнівом.
— Цей камінь належав моєму батькові, а зараз належить мені, — карбував він слова. — Чого це я маю викуповувати свою власність?
Але цікавість узяла гору, й він
— Але як вам до рук потрапив спадковий клейнод мого роду — якщо годиться ставити такі питання злодіям?
— Ми не злодії, — заперечив Бард. — Ми віддамо тобі твою власність в обмін на свою.
— Як він до вас потрапив? — закричав Торін, скаженіючи від люті.
— Це я віддав його їм! — пропищав, визираючи з-над муру, на смерть переляканий Більбо.
— Ти?! Ти?! — зарепетував Торін, повертаючись до нього і згрібаючи його в оберемок обома руками. — Гобіт ти нещасний! Куций ти... зломщик! — випалив він, не знаходячи слів од обурення, і трусонув бідолашного Більбо, наче кролика.
— Присягаюся бородою Даріна! Трапився б мені зараз Ґандальф! Хай буде він проклятий за те, що відкопав тебе! Хай йому борода відсохне! А щодо тебе — я жбурну тебе на скелі! — прокричав він і підняв Більбо в повітря.
— Зупинися! Твоє бажання здійснилося! — пролунав чийсь голос.
Старий зі скринькою скинув каптур і плащ.
— Ґандальф тут! І, здається, саме вчасно. Тобі не подобається мій Зломщик — нехай, але, будь ласка, не каліч його. Опусти його і послухай спершу, що він скаже!
— По-моєму, ви всі змовилися! — буркнув Торін і знехотя поставив Більбо на вершечок муру. — Ніколи більше не матиму справ із чарівниками та їхніми приятелями. Ну, то що скажеш, щурячий ти виплодку?
— Лишенько! Ой, лишенько мені! — пробелькотів Більбо. — Розумію, все це дуже неприємно. Може, ви пам’ятаєте, як казали, що я сам зможу вибрати свою чотирнадцяту частку? Можливо, я сприйняв ваші слова надто буквально — мені розповідали, що ґноми часом чемніші на словах, аніж на ділі. Та все одно був час, коли ви, здається, думали, що я приніс вам якусь користь. «Щурячий виплодку» — он воно як! Оце й усі «послуги», які ви мені обіцяли, Торіне, від свого імені та від імені вашої рідні? Вважайте, що я добровільно відступаюся від своєї частки, та й покінчімо з цим раз і назавжди!
— І вважатиму! — похмуро процідив Торін. — От і забирайся геть — і більше ніколи не потрапляй мені на очі!
Тоді ґном повернувся і гукнув через мур:
— Мене зраджено! Розрахунок був правильний: я не встою, щоб не викупити Дорог-камінь, мій родовий клейнод. За нього я дам одну чотирнадцяту частку скарбів сріблом і золотом, тільки не самоцвітами, — але це має вважатися часткою, обіцяною оцьому-о зрадникові: з такою винагородою він нас і покине, а ви можете ділити її, як вам завгодно. Не сумніваюсь, він дістане якусь мізерію. Забирайте його, якщо хочете, щоб він залишився живий, — я не маю до нього ні крихти приязні.
— Забирайся до своїх приятелів! — буркнув він до Більбо. — А то я скину тебе вниз.
— А як щодо золота і срібла? — пропищав Більбо.
— Відішлемо слідом за тобою, коли приготуємо, — вибухнув Торін. — Лізь униз!
— Доки не буде викупу, камінь залишиться в нас! — гукнув Бард.
— Як на Короля під Горою ти поводишся не надто шляхетно, — докинув Ґандальф. — Але все ще може змінитись.
— Атож! — огризнувся Торін.
І такою сильною була мана, яку наслали на нього скарби, що він уже міркував, чи не можна було б за допомогою Даїна перехопити Дорог-камінь і не сплатити викупу.