Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Я одягнулася менш ніж за хвилину й підійшла до стіни, де мали бути двері. Неозброєним оком я їх не по­бачила, але знала, що вони там є. І я не помилилася: за кілька секунд стіна беззвучно роз’їхалася в боки, утво­ривши для мене прохід. Я ступила в широкий порожній коридор, в якому не було жодних інших дверей. Але й тут вони повинні бути. За одними з них Піта. Тепер, коли я прийшда до тями й могла знову рухатися, я дедалі більше хвилювалася за нього. З ним усе гаразд, дівчина-авокс не стала б мене обманювати. Але я повинна сама його побачити.

— Піто! — крикнула

я, адже запитати було ні в кого.

У відповідь хтось гукнув мене на ім’я, але це був не Піта. Я впізнала цей голос. Спочатку він викликав роз­дратування, а тоді радість. Еффі!

Я розвернулася й побачила, що всі вже чекають на мене у великій світлій кімнаті — Еффі, Геймітч і Цинна. Ноги без вагань самі понесли мене до них. Можливо, така поведінка зовсім не личила переможцю, можливо, переможець має бути стриманішим, зверхнім, особливо тепер, коли його знімають на камеру, але мені було бай­дуже. Я щодуху мчала до них і, на своє превелике здивування, найперше кинулася в обійми Геймітча. А коли він прошепотів мені на вухо: «Ти чудово впоралася, люба», — в голосі його зовсім не відчувалося іронії. Еффі пустила сльозу, вона без упину гладила мене по голові й усе повторювала, як вона переконувала всіх, що ми — справжні перли. Цинна просто міцно обняв мене і не сказав нічого. А тоді я помітила, що Порції немає, і роз­хвилювалася.

— Де Порція? Вона з Пітою? Із ним усе гаразд, правда? Я маю на увазі, він живий? — випалила я.

— З ним усе гаразд. Вас хочуть возз’єднати на цере­монії в прямому ефірі, — мовив Геймітч. — Іди з Цинною. Він тебе підготує.

Мені було затишно поряд із Цинною, я відчувала, як його рука на моєму плечі оберігає й веде геть від надокучливих камер. Ми подолали кілька коридорів до ліфта, який довіз нас у фойє Тренувального Центру. Лікарня містилася глибоко під землею, ще далі, ніж спортзал, у якому трибути вчилися в’язати вузли й прак­тикувалися в метанні списів. Вікна у фойє були затемнені, й по периметру стояло кілька охоронців. Більше там нікого не було — ніхто не бачив, як ми перетнули фойє й попрямували до ліфта. В цій порожнечі наші кроки гучно відлунювали. А поки ми їхали на дванадцятий поверх, перед моїми очима поставали обличчя всіх три­бутів, які загинули під час Ігор, і мені стало не по собі.

Коли двері ліфта відчинилися, на мене накинулися Вінія, Флавій і Октавія. Вони були в такому екстазі й цо­котіли так швидко, що я просто не звертала уваги на їхнє щебетання. Все було й так зрозуміло. Вони дуже раді бачити мене, а я їх. Хоча я й наполовину так не скучила за ними, як за Цинною. Так людина радується іграм до­машніх улюбленців після важкого робочого дня.

Спочатку мене затягнули до їдальні, де на мене чекав справжній обід — ростбіф, і горошок, і м’які булочки, — хоча мою порцію досі чітко обмежували. Коли я попро­сила добавки, мені відмовили.

— Ні, ні, ні. Ти ж не хочеш, щоб усе це вернулося назад просто на сцені, — мовила Октавія і непомітно підсунула мені булочку під столом, аби показати, що вона на моєму боці.

Ми повернулися до моєї кімнати, і Цинна вийшов, передавши мене в руки

підготовчої команди.

— О, твоє тіло повністю відшліфували, — мовив Флавій із заздрістю в голосі. — На шкірі не залишилося жодного дефекту.

Проте коли я подивилася на себе в дзеркало, то єдине, що впало мені в око, були маслаки. Я стала не просто кістлявою — я могла легко порахувати власні ребра.

Для мене приготували ванну, а тоді взялися до мого волосся, нігтів і макіяжу. Вони без упину теревенили, мені й не потрібно було нічого відповідати, і це мене цілком улаштовувало, оскільки у мене не було жодного бажання говорити. Смішно було їх слухати, бо хоча вони й обговорювали Ігри, вся їхня розмова крутилася до­вкола того, де вони були і що робили під час тієї чи тієї події.

— Я була ще в ліжку!

— Тільки я пофарбувала брови, як...

— Присягаюся, я мало не зомлів!

Усе оберталося навколо них і зовсім не навколо тих хлопців і дівчат, які померли на арені.

В Окрузі 12 ми ніколи так не переймалися Іграми. Ми зціплювали зуби й дивилися їх, бо мусили, а тоді, тільки-но Ігри закінчувалися, одразу поверталися до своїх справ. Щоб не зненавидіти свою підготовчу ко­манду, я просто пропускала все, що вони городили, повз вуха.

До кімнати увійшов Цинна, тримаючи в руках скромну жовту сукню.

— Ти досі не викинув із голови ідею з «дівчиною у вогні» ? — запитала я.

— Ще б пак, — мовив він і накинув сукню на мене.

Я одразу ж помітила накладні подушечки у себе на грудях, які додавали моєму тілу тих форм, що їх у мене вкрав голод. Руки самі потягнулися до грудей, і я насу­пилася.

— Знаю, — мовив Цинна, перш ніж я встигла щось сказати. — Але продюсери хотіли виправити цей недолік хірургічним методом. Геймітч довго сперечався з ними. Зрештою ми вирішили піти на компроміс.

Я вже збиралася поглянути на своє віддзеркалення, та він зупинив мене:

— Зажди! Не забудь узутися.

Вінія допомогла мені одягнути шкіряні сандалії без каблуків, і я обернулася до дзеркала.

Дівчина у вогні. Легка прозора тканина перелива­ється золотавою барвою. Навіть незначний рух змушує її виблискувати. У порівнянні з цією сукнею мій костюм для виїзду на колісниці був занадто крикливим, а сукня для інтерв’ю — мало не вульгарною. У сьогоднішній же сукні я була схожа на свічечку.

— Що скажеш? — запитав Цинна.

— Ця сукня краща за всі попередні, — мовила я.

Коли я нарешті спромоглася відірвати погляд від блискучої тканини, мене підстерігало потрясіння. Во­лосся було розпущене, а на голові красувалася звичайна стрічка. Макіяж зовсім не показний, він тільки заокруг­лював гострі риси мого обличчя. На нігтях — прозорий лак. Простенька сукня, зібрана на ребрах, а не на талії, спадала тільки до колін. Сандалії без каблуків. Я була схожа на саму себе. Проста, скромна, як дівчинка. Дів­чинка, якій заледве виповнилося чотирнадцять. Без­невинна. Незагрозлива. Так, трохи дивно, що Цинна вирішив показати мене у такому світлі, особливо якщо брати до уваги, що я тільки-но виграла Голодні ігри.