Голодна весна
Шрифт:
У Антона на очах виступили сльози.
– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.
Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.
На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.
Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом,
– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.
Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.
Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»
Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.
З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.
Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки.
– А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.
Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.
Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.
– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.
Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:
– Чого ж ти раніше не сказав?
– Забувся, – винувато мовив Грицько.
За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.
Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.
Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…
Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет,
А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.
З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.
– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?
Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.
Але той махнув рукою.
– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!
І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.
Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.
– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.
І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.
Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.
Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.
Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»
По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.
Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.
– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.
– Бачу, – буркнув я йому в спину.