Голодна весна

Кирій Іван Іванович

Та спитав у матері про це лише вдома.

– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.

Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.

…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.

Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.

– Одержав-таки? – перепитав Іван. –

Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.

– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.

Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.

Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.

Все ж натякнув:

– Може, й поїдемо… Пізніше…

Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах.

Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти.

Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався:

– Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав…

Іван розуміюче відказав:

– Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені…

Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися.

Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон:

– Зачекай, я зараз до тебе вийду.

– Чого тобі? – питаю.

– Зажди, скажу.

За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом.

– Ну, кажи! – Я до нього.

Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі.

– Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав…

На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався.

– Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе…

Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його.

Антон витер сльози з очей.

– Зрозумів? Еге?

– Авжеж! – підтвердив я.

Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов.

– Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець…

– Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі…

– Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того,

що Антона призвів таке вчинити голод.

– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.

– Ні! – щиро відгукнувся я.

І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.

…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.

Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.

Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.

– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.

Я не погодився:

– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.

Мати подумала-подумала й запропонувала:

– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.

І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.

– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.

А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.

– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?

– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.

– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.

Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з матір'ю, для мене, зокрема.

– Завтра ж і віднесу, – пообіцяв матері.

Можна було віднести й того дня, але надворі почався дощ, і мені не хотілося, щоб портрет намок, йти у Яготин на станцію ми вирішили через день, і, отже, я мав час.

– От і гаразд, – залишилася задоволеною мати, що ми віддамо портрет Тараса Григоровича добрій людині, в добрі руки. – Заодно й попрощаєшся і з Павлом Івановичем, і з школою, – додала.

Та на другий день дощ не перестав, а навпаки, розійшовся, мабуть, надовго.

– Що ж його робити? – забідкався я. – Як же віднести портрет?