"Головний полудень"
Шрифт:
— А оце він що — розучився? Ти бачив, щоб він гітару десь забував?
Я зашепотів у відповідь, що після нічної зміни можна голову забути, а не гітару. Що Феді просто надокучило чекати Нелку. Він сидів, йому було нудно, і він жартував із знайомими. Скажімо, отак: “А пошту вашу пограбували”. Поштарі — ще б пак! — хапалися за серце. Потім він вирішив поїхати Нелці назустріч, скористався із своєї популярності й сів на вантажне таксі. Звичайнісінька поведінка. Друзів у нього в місті кожен третій. Ну кожен п’ятий, не менше…
— До Нелки
— Його всюди пропустять.
— Це молокозавод, — сказав Стьопка. — Там чистота й дисципліна. А ти — бовдур.
Я все-таки розсердився:
— Ну, панікер, ну, шпигунських книжок начитався, але чому я бовдур?
— Тому. Федько вчора виступав у радгоспі, в їхньому клубі. Загулявся, напевно. А ти — глевтяк. Взявся за діло-доведи його до кінця.
— От сам і доводь до кінця, — огризнувся я і поплазував до заднього борту, щоб зіскочити, та в цю мить по кузову затарабанили камінці, машина різко збільшила швидкість, — місто скінчилося, почалося шосе. Ми чули, як сміються в кабіні ті двоє, а машина вже летіла, немов реактивний літак. Доводилось їхати далі. Ми враз проскочили стадіон, зараз буде підйом, і там зіскочимо… В-з-з-з! — зненацька завищали гальма, машина зупинилася, і ми виразно почули голос гітариста:
— …Пілотуєш, як молодий бог. Бувай здоровий!
— Та де там! — відповів водій. — Бувай здоровий!
Стьопка луснув себе кулаком по коліну… Тут, на белебні, з машини не вилізеш — кругом поле. Та гітарист недбало кинув:
— Їдьмо зі мною, механіку… Тут поруч. Покажу таке — не пошкодуєш!
Стьопка розвів і склав долоні: капкан, мовляв… Я кивнув. Ми чекали, витріщившись один на одного. Навдивовижу простакуватий був цей “механік”! Він тільки промимрив:
— Поїхати, чи що… Не засядемо?
Дверцята стукнули, машина покотилася до лісопарку і звернула на путівець.
Нас жбурляло в кузові, пилюга валила під брезент. Ми клацали зубами. Я чхнув Стьопці в живіт.
Та машина скоро зупинилася.
— Ну й пилюга, жах, — почувся Федин голос. — Потюпаємо, механіку?
Водій не відповів.
— Е, хлопче, ну й дивак ти! — весело сказав Федя. — Скільки проїхав, півсотні метрів лишилося… Лінуєшся? То їдь собі додому.
— На “не можу” дурнів ловлять, — прошепотів Стьопка.
Водій ішов знехотя, озираючись на машину. Місцина була підходяща для темного діла — узлісок ялинового розсадника. Спершу зникла за верхівками русява чуприна гітариста, потім голова шофера у брудній кепці.
Ми стрибнули в пилюку, перезирнулися, пішли. По міжряддю, по м’якій торішній хвої. Попереду, кроків за двадцять, чувся хрускіт гілля і голоси.
Ялиновий пень
Міжряддя було недовге. Ще метрів п’ятдесят — і відкриється кругла галявина. Туди й вів Федя таксиста, причому їхня алейка
Ех, глянули б ви на Стьопку! Він скрадався нечутно, як кішка, прискаливши рудуваті очі. Ми з Валеркою знали, і Сур знає, що Стьопка — справжній сміливець, а що він блідне, так це через шкіру. На цьому багато хто спотикався. Бачать — побілів, думають, що хлопець злякався, і нариваються на його випробуваний удар — свінг зліва.
Отже, Стьопка, такий блідий, що все ластовиння можна перелічити, і я — поповзом подолали останні два-три метри попід лапами ялин і визирнули на галявину.
Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.
— Ну от, друже мій механіку, — промовив Федя. — Бачиш он пень?
— Бачу. То й що?
— Та нічого. Чудовий пень, можеш мені повірити.
— Пе-ень? — перепитав шофер. — Пень, кажеш… Так… Пень… — Він аж поперхнувся і заревів: — Ти на нього милуватися заманив мене… балалайко?
— А ти цить, — сказав Федя. — Тихше, механіку. Цього пеньочка вчора не було, ясно? Се ля ві.
— Ля ві? — верескливим голосом передражнив шофер. — Значить, я тебе довіз. А хто твою балалайку понесе? — загорлав він, і я швидко подався вперед, щоб побачити не тільки їхні ноги. — І хто тебе назад понесе?
Федя відскочив убік, і між ним та шофером опинився той самий пень. Шофер кинувся на Федю. Ні, він хотів кинутися, він пригнувся вже і раптом охнув, підняв руки до грудей і осів на кульбаби. Все було точнісінько так, як із тими двома, але вони встояли на ногах, а цей упав.
А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.
Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.
— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.
Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.
— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.
Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.
— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.
— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…
— Порозвозити ці… ну, коробки, на всі об’єкти?
— Називатимемо “посередник”. План я запропоную такий — відвезти “великий посередник” до центру міста. Берешся?
Шофер замотав головою. Стиснув губи.
— Риск надзвичайний… Доповідай, Кут третій! Про мене — як накажуть…
Стьопка знову штовхнув мене. Я притискався до землі всім тілом, гострі голки хвої вп’ялися мені у підборіддя.