"Головний полудень"
Шрифт:
Коробка поважчала. Інженер заплющив очі. Більше нічого не сталося.
Степан позадкував, наштовхнувся на стілець. Сів. Підкошувалися ноги. Пістолет ходив ходором у руці. Треба б замкнути двері, подумав він. Знадвору могли почути постріли, хоч дверей двоє і одні оббиті. Але де взяти ключ?
Портнов поворухнувся й забурмотів, не відтуляючи очей:
— Чому ви зберігаєте мою посилку?.. Що? — Він раптом ясним поглядом глянув на Стьопку: — Ти до мене, дівчинко? Я задрімав. Дивно…
Стьопці здавалося, що кожен поштовх серця притискає його до спинки стільця. Невже вдалося?
— Облиште прикидатися, — пробурмотів він. — Не допоможе.
Інженер провів долонею по щоці й подивився на закривавлені пальці. Підняв розбиту трубку, оглянув, сяк-так приладнав на апараті. І зненацька помітив пістолет у Стьопчиній руці, — почав переводити погляд із трубки на пістолет. Озирнувся, знайшов у стіні отвір від кулі — знизав плечима.
Якщо він прикидався, то артистично. З кривою, безглуздою усмішкою він пробурмотів:
— Чи не могла б ти наступного разу розбудити мене делікатніше?
— Ви не прикидайтеся, — ще раз сказав Степан.
Вячеслав Борисович заплющив очі, розплющив, сильно насупився і попросив:
— Послухай, дівчинко, якщо тобі чогось треба від мене, поклади куди-небудь свою пукавку. Я під дулом не розмовляю.
Степан раптом здогадався, як його перевірити.
Він поставив “посередника” на стілець, а сам, задкуючи, відступив до вікна.
— Хочете побитися об заклад, що поцілю з першого пострілу?
Колишній Вячеслав Борисович, безперечно, помертвів би від жаху за свій дорогоцінний апарат. А цей, навпаки, пожвавився й запропонував:
— Пали всю обойму, дитя віку! Ставлю оцю авторучку, що більше одного разу не поцілиш, — і ще витріщив для щирості очі.
Стьопка як стояв, так і сів. Подіяло, значить… “Посередник” спрацював навпаки! А інженер тим часом розтулив рота, поколупався в ньому пальцем і витяг зеленого “слимака”. Сумно глянув на нього й пробурмотів:
— Може, я ще сплю, га? Навіщо ти запхала мені в рот оце? Ти спритна дівчинка, та все одно схибиш, можу побитись об заклад.
Тобто він і далі хитрив, щоб Степан випалив усю обойму в “посередник” і пістолет став безпечним. Якщо він не прикидався, то, напевно, нічогісінько не пам’ятав з того моменту, як його загіпнотизували.
Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:
— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.
Стьопка дістає інструкцію
Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському
— Вячеславе Борисовичу, я ж вас розгіпнотизував! — кричав Стьопка.
Інженера угнало в піт, він чомусь забурмотів тонким голосом:
— Для хворих, що живуть у селищі, влаштовано кімнати для потіння з платою за ліжко 50 копійок.
— Які кімнати? — запитав Стьопка.
— Для потіння, а ж сказав… Дівчинко, на ласку божу, що сей сон означає?
— Я не дівчинка, — бовкнув Степан. — Це не сон, а пришельці.
— А! Звичайно, звичайно, я й забув, — задушевно сказав інженер. — Пришельці, певна річ! І треба повідомити про них кому слід? Е, телефон мій тю-тю… А я, от невдача, проспав пришельців… Які вони на вигляд? Ти, значить, не дівчинка?
Стьопка зірвав з голови хустку.
— Ага… — Очі у Вячеслава Борисовича зшь ву округлилися. — Ти й справді хлопчик… Ну, ходімо розказувати про пришельців?
Стьопка підбіг до нього:
— Вячеславе Борисовичу! Я не божевільний псих, слово честі! Зрозумійте, ви ж не спали, вас пришельці загіпнотизували в сараї! Пам’ятаєте? А я вас розгіпнотизував оцією штуковиною… Це їхній апарат для гіпнозу, тільки за нитку не смикніть.
Про всяк випадок він не випускав із рук “посередника”.
— У сараї — це точно… — пробурмотів Портнов.
Видно було, що він силкується пригадати й не може. Він сказав:
— Точно… Повели вони мене в сарай, та що було далі, хотів би я знати. Звідкіля тобі відомо про сарай?
— Так я ж сидів за стіною, підглядав. У них у сараї стояв “посередник”, яким вони гіпнотизували! Спершу вас, потім вашого шофера, а потім ви взяли “маленький посередник” і поїхали. Не пам’ятаєте?
— Не пам’ятаю, анічогісінько не пам’ятаю, — відповів інженер.
Він блукав поглядом по столу, намагаючись зачепитися за що-небудь, згадати хоч якусь дрібницю, заповнити бодай чим-небудь чотиригодинний провал у пам’яті. Він знову спітнів, наче викупався, але вже не говорив про кімнати для потіння.
— Вони гіпнотизують, — шепотів Стьопка. — Вони вже всіх-всіх — і міліцію, і пошту, і міськрадівських… Вони хочуть послати сигнал по вашому телескопу своїм кораблям на орбіту, о восьмій вечора. Вони телескоп називають “навідником”, розумієте? Не смикніть!! — Він одсунув коробку.
— Що? — скрикнув інженер. — О двадцятій годині?! — Його погляд нарешті зачепився за щось на столі. — Як тебе звати? А-а, Степаном? — Він узяв зі столу календар, покрутив, поставив. — А оце що — маленьке?
Стьопка заходився пояснювати: радіостанція така, її приліплюють у роті, до піднебіння. А цією, коробкою людей гіпнотизують, вони тільки встигають ухопитися за серце — і все. Але коробка також і знімає гіпноз, якщо смикнути за коротку ниточку. І він, Стьопка, саме так і звільнив Вячеслава Борисовича від гіпнозу. Вони називають штуковину “малим посередником”…