Голубий пакет
Шрифт:
Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.
Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування…
Коли Туманова стала впевнено вистукувати ключиком телеграфні знаки, до неї прийшло таке знайоме розвідникам-радистам радісне відчуття зв'язку з Великою землею. Невидима повітряна нитка переборювала всі перешкоди, йшла від серця фронтового колективу до серця розвідниці і сповнювала його новими ^вилами.
Вона в думці уявила собі Андрія. Мабуть, він стоїть зараз біля чергового оператора в машині армійського радіоцентра, жадібно курить і пильно вдивляється в одноманітні крапки і тире, що вискакують з-під операторової руки…
Юлю охопило почуття теплої ніжності до найдорожчої для неї людини, такої близької і такої далекої зараз. І стало сумно, що по-справжньому вони так і не освідчились одне одному… Немов боялися щось сполохати словами.
А чергує на радіоцентрі Зоя Сніжко — кумедна дівчина, яка любила поспати. Юля відразу впізнала її по «почерку», як упізнала б і всіх інших операторів.
На передачу пішло три хвилини. Тільки три. Діставши квитанцію про прийом радіограми, Туманова вимкнула рацію і сховала в мішок.
Потім вона встала, наламала хвойного гілля і вимостила його рівним шаром під ялиною. Кинувши під голову речовин мішок, вона закуталась у маскувальний халат і лягла спати, згорнувшись клубочком, підібгавши коліна мало не під самі груди. Одна… Одна-однісінька в темну ніч, у глухому, сонному лісі.
І хоч втома та нервове напруження вкрай розморили її, сон прийшов не зразу. Чуйне вухо ловило дихання лісу, снувались плутані, ліниві думки.
Дивно, вона чомусь не думала про те, що її чекає завтра вранці. Ні. Думками вона була в колі фронтових друзів.
Згадувався вчорашній день, вечір. Ніхто не знав, куди саме і з яким завданням летить Туманова: про це ніколи не говорилось. Але всі догадувалися, що вона летить за лінію фронту. І цього було досить.
Перекидання на той бік — не рідкісне явище у розвідвідділі армії, та щоразу воно було значною подією. Людину, що готувалась, як було заведено говорити, «до ходки», завжди оточували підвищеною увагою і теплою товариською турботою.
З якою зворушливою старанністю лейтенант Паша Назаров полагодив учора ковпачок від її фляги, що пропускав воду! Він вовтузився над цим ковпачком години зо три, аж поки не досяг свого. Обкачував його на спеціально виструганих ним же дерев'яних болванках, підганяв різьбу. А як зрадів, коли впевнився, перехиливши флягу, що вода з неї більше не витікає!
А Женя Караулова! Та Женя, яка сама вже
А начальник радіоцентра! Як він дбайливо вивіряв для неї рацію, а потім, не знайшовши пристойного, на його думку, ручного ліхтаря, віддав їй свій.
Багато, багато що спливало на пам'ять, але думки плутались, вислизали. Вона засинала…
О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.
— Заходьте… двері відчинені, — відгукнувся Бакланов.
Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.
Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.
— Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? — спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.
— Так точно! — не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.
— Чого ж ви… — заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:
«Приземлилась точно в зазначеному місці. Парашут сховала, зону залишила. Чекаю ранку, Юлія».
Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:
Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…
— Так, — зніяковіло почав капітан. — Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок — і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось — Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.
— Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…
Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:
— Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.
Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.