Голубий Птах, названий син ірокезів

Юрген Анна

Малий Ведмідь підморгнув ще раз:

— Щоб багрити рибу, треба довго тренуватися. За один день не навчишся. Однак пора до наших ополонок, щоб їх виловити.

— Там буде ще й риба? — запитав Голубий Птах.

— Звичайно, а чому б ні?

— Бобри давним-давно її пожерли.

— Бобри? З чого це ти взяв?

У голосі батька хлопець відчув здивування, але без зарозумілості, яка завжди була в голосі розсудливого всезнайки Козулі або насмішкуватої Малії, що одразу піднімала хлопця на сміх, коли він у чомусь помилявся. Голубий Птах вперше відчув, що батько ставиться до нього, як до дорослого, а не як до новачка, якому діти так довго гукали вслід «дурень».

Це

визнання надихнуло його, і він замислився над запитанням Малого Ведмедя. Звідки йому знати про бобрів? У Джуніаті цих тварин майже не було; він не пригадує нічого, крім розмови про їх шкідливість. Нарешті почав, вагаючись:

— Мої білі батьки завжди говорили, що бобри спустошують рибні запаси і тому треба їх виловлювати.

— Це велика помилка. Бобри харчуються вербовою та в'язовою корою. Риби і м'яса вони навіть не торкаються. Ось збігай коли-небудь на великий луг он туди, на південний берег, там ти побачиш багато вербових пеньків. Бобри підгризають стовбури дерев, щоб об'їдати кору з гілок. Коли ми вдома розбиратимемо здобич, я покажу тобі шлунки бобрів, тоді ти сам побачиш, чим вони живляться.

Хлопець уважно слухав. Батько так багато знав про тварин, мабуть більше, ніж усі люди Рейстауна разом взяті.

І справді: у трьох ополонках біля житла бобрів було риби не менше, ніж в інших. Увечері всю здобич зарили на березі в сніг, тому що чоловіки не могли її донести. Та й завтра ще буде день.

Полювання наступного дня було ще успішнішим, бо хлопцям теж дозволили багрити вугрів на березі озера. Для цього з горища дістали спеціальні ості — довгі тростини з п'ятьма зубцями і зазублинами. Хлопці ширяли ними то тут, то там в ополонки вздовж берега, сягаючи глибоко у м'який грунт на дні озера. Коли витягали ості, на кінцях розвилок звивалися, наче тонкі змії, вугрі.

Хлопці працювали старанно. Десь опівдні вони спекли на вогнищі кілька рибин, щоб нашвидку поїсти. Потім сиділи біля вогню і гріли ноги. У свіжому зимовому повітрі лунали сміх і жарти, а здалеку чулися вигуки чоловіків, що прямували від останніх ополонок до вогню, навантажені різною рибою.

У веселому настрої, викликаному успішною роботою, їжа здавалась ще смачнішою. Проте найсмачнішою була юшка з вугрів, яку варила Сяюче Полуденне Сонце у своєму казані. Ввечері рибалки не йшли, а, здавалося, летіли додому, незважаючи на тяжкі кошики.

Шість днів рибалили над ополонками, поки улов вичерпався. Озеро дарувало багато, і люди Родючої Землі непогано пережили холодні місяці. Спочатку здавалося, що буде голодна зима, але після варіння цукру всі згадували її лише як пісну, а не як голодну зиму.

Люди з Довгої Хати набули деякого досвіду. Батько знав тепер, що купці в Преск Іль були безсердечними до індійців, бо навіть у скрутну годину не допомогли їм. Мисливці більше не поглядали так зневажливо на ості для риби і частіше почали діставати їх з-під старого мотлоху на горищі. Жінки переконалися, що в роки доброго врожаю треба робити більші запаси, щоб маїсу вистачало не на одну, а на дві зими.

Але що все це значить порівняно з ведмежим намистом? Голубий Птах досягнув найбільше. За ці місяці пін навчився, нарешті, покликом приваблювати дикого індика, а потім стрілою збивати його з гілки. А це було не так-то й легко.

Його навіть взяли на полювання за білками, бо вважали досвідченим стрільцем. Він більше не стріляв мимо, як колись у Прибережних Луках у червону мішень на хатній стіні, коли Косоокий Лис глузував з новачка.

Минали роки. Кожної осені на Родючу Землю

приходив Димний День, щоб заглянути, як він казав, до сестри і зятя, а в дійсності щоб побачити дітей. Він дуже прив'язався до Голубого Птаха і Малії, коли ті жили в Прибережних Луках. Димний День привів хлопця в рід Черепахи, він керував його першими кроками в новому житті і до деякої міри вважав його за свого сина. Він радів, що діти підростають, кожного разу розпитував про їх успіхи в домашньому господарстві та полюванні і, коли повертався додому, розповідав про все Круглій Хмарі.

Малія і Голубий Птах навіть не підозрівали, яку роль вони відіграють у житті тітки і дядька. Діти нічого не знали про те, що самотні старики з Прибережних Луків усю свою любов перенесли на племінницю і племінника і весь час думали про них. Хоч братік і сестричка нічого цього не помічали, проте вони щороку чекали Димного Дня. Він ніколи не приїжджав без подарунків і не скупився на похвали.

Як гордився хлопець, коли показував дядькові ведмеже намисто, і як здивувався Димний День, коли ще через рік Голубий Птах повів його на свою ділянку з пастками. Адже весною після скрутної зими батько довірив хлопцеві п'ять добре влаштованих пасток, розставлених на стежках, де часто проходили дрібні тварини.

Пастки були не дуже складні — це всього-на-всього чотири дубові стовпи з важкою горизонтальною ударною колодою, яку підтримував натягнутий шпур і опорний дрючок. Коли яка-небудь тварина — норка, ондатра, єнот або опосум — натикалася на шнур, колода падала і вбивала необачного четвероногого. Вже не одну зиму служать ці довговічні і надійні пастки. Щодня треба було обходити, ставити їх, а коли якась із них захлопнулась, забирати здобич.

Саме того дня, коли дядько милувався пастками Голубого Птаха, під колодою лежала видра. Дядько зрадів, мабуть, більше, ніж хлопець. А щодо діда, з яким Димний День досить часто бесідував, так той Голубого Птаха менше гудив, ніж Козулю або Косоокого Лиса, який завжди мусив слухати докори. Але видно було, що вони на нього впливали не більше, ніж занурювання у воду влітку.

З Димним Днем у відлюдне село біля Бобрової Річки прибували також і новини. Здебільшого дядько розповідав свої вісті лише на другий або аж на третій день після прибуття, але він майже завжди знав щось нове, особливо про сутички між англійцями і французами.

Війна тривала вже роки, неспокій усе ще сповнював країну. В глибоких лісах, тут, у басейні річки верхньої Аллегейні, правда, ще ніколи не чути було гарматного пострілу, сюди долинали тільки відгуки далеких, іноді незрозумілих звісток. Білі весь час то відступали, то наступали, будували фортеці, потім висаджували їх у повітря і вбивали один одного. Здавалося, вони ніби заражали своїм неспокоєм і червоношкірих. Це видно було по ленапах, які ніде не знаходили собі місця, щовесни вирушали на кордон і тим самим посилювали неспокій.

Про все це мало знали в далеких селах на Бобровій Річці. А те, що розповідали ленапські воїни, звучало, як оповідання не з тої землі. Та саме цього року, коли Голубий Птах одержав пастки, дядько розповів таке, що здалося людям роду Черепахи зрозумілішим: французьку фортецю біля Огайо захопили англійці. У цій фортеці Голубий Птах лежав у госпіталі; звідси його забрав Димний День і повіз у Прибережні Луки. І ось французів там більше немає, є лише англійські червоні мундири.

Давно забуті картини знову постали в уяві хлопця: пенсільванська міліція, форт Дю Кесн, генерал Браддок, Мононгахіла. Спогади пірнули б у пітьму, якби Димний День не заговорив про це ще раз.