Голубий Птах, названий син ірокезів

Юрген Анна

— А це що таке? — запитували вони і мацали намисто. — З такими пазурами тут не можна показуватися на люди.

Хлопець пояснював, але сестри навіть не слухали його.

— Ти схожий на дикуна. Переодягнися зараз же.

Вони принесли старі штани та куртку Андреса і не заспокоїлися доти, аж поки він не переодягнувся в одяг брата.

Вузол на голові став жертвою ножиць.

Хлопця навперебій засипали питаннями, але, видно, сестрам було байдуже до відповіді, бо не встигав він розкрити рота, як знову щось інше цікавило їх. Бурхливий потік безугавних запитань

зовсім спантеличив хлопця; адже в роді Черепахи ніколи ніхто не встрявав у розмову, перш ніж той, хто говорить, не замовкав.

Голубий Птах почав було розповідати про Боброву Річку, про індійських батьків, Малію і Козулю. Хлопцеві ставало легше вже від того, що він говорив, але його щоразу перебивали, і Голубий Птах так нічого й не розповів.

Нарешті Андрес закінчив нестерпну бесіду:

— Ти, мабуть, радий, що тебе забрали від індійської наволочі. Завтра ми почнемо викорчовувати пні, щоб очистити землю ще для двох нив.

Хлопець глянув на брата; зневажливі слова зачепили за саме серце. Розпачлива туга за улюбленим краєм огорнула його, і ввечері він довго плакав під ковдрою, поки не заснув.

Рано вранці його розбудили:

— Ми мусимо поспішати, а то нічого не встигнемо зробити.

Напівсонний хлопець пішов за братом до узлісся. Він був настільки стомлений тижневим переходом, що навіть не помітив чужого чоловіка, якого Андрес узяв на підмогу.

Втрьох вони взялися до роботи. Крайні дерева, що вишикувалися в ряд, були вже надрубані. Глибокі зарубки виблискували на темно-коричньових стовбурах.

— Спочатку рубатимемо це дерево, — сказав Андрес і показав на велетенський бук, якого і троє не обхоплять. — Треба повалити його так, щоб він потяг за собою й інші.

Незабаром рівномірно зацюкали сокири. Але хлопцеві така робота була не під силу. Він не звик до тяжкої праці; в порівнянні з цими ударами об живе, пружне дерево, рубання сухих гілок на дрова було просто забавкою. Та до того ж йому зовсім не пасувало топорище, і воно геть розтерло йому долоню. На Родючій Землі кожен сам собі тесав топорище.

Зауваження посипалися градом на хлопця:

— Дужче розмахнись!

— Ти держиш сокиру не так.

— Ти стоїш незграбно.

Андресове обличчя виражало явне незадоволення, і він не раз уже бурчав:

— Ти нічого не вмієш; прикордонник повинен уміти поводитися з сокирою.

Надвечір стовбур почав потріскувати, гілки здригалися, дерево поволі похилилось і впало на крону сусіднього. Грім пронісся через увесь ряд; розколюючись і тріскаючись, буки чіплялись один за одного і падали на землю.

Ввечері, хитаючись від утоми, Голубий Птах повертався додому, йому пригадалася хата Черепахи. Батьки, мабуть, сидять зараз під буком біля порога і лущать маїс.

А тут мурашкових вечорів не буває. Дні минали у квапливій роботі, неначе сама поспішність керувала всім, але скільки б не спішив, все одно не встигаєш.

Нарешті почали перетягати волами до струмка старі сухі дерева, повалені ще в минулому році.

— На узліссі цей мотлох не можна палити, бо ще загориться ліс і ми самі себе спалимо, — сказав Андрес.

Поміж двома

волами волочився товстий ланцюг. Петер поганяв тварин, Голубий Птах і помічник-чужинець накидали ланцюг на стовбур. Воли тягли одну за одною дерев'яні колоди з велетенськими кронами до струмка. З гілок і стовбурів, укладених рядом, виріс цілий вал; окремі кущі, вкриті осіннім листям, визирали з-під нього і нагадували клаптики розірваного вінка.

Коли перетягали останнє дерево, рука Голубого Птаха потрапила під ланцюг: далися взнаки фізичне виснаження і постійні лайки — його увага притупилася. Долоню дуже придавило.

— Щастя твоє, що пальці не одтяло, — заспокоїв хлопця робітник.

— Охолоди руку в ставку, — порадив Андрес.

Ні в кого не знайшлося часу для такої дрібниці, не було тут і цілющої рідини.

Напівпритомний хлопець присів біля води, щоб затамувати біль, і не відривав погляду од людей, які підпалювали дерева. Брати і чужий чоловік стрибали з факелами, встромляючи їх під сухі гілки. Вогники деякий час витанцьовували, потріскуючи в гіллі, потім у небо здійнявся з стогоном величезний вогняний язик. Незабаром горів уже весь ряд.

Їдкий дим заходив хлопцеві в ніс, у рот. Голубий Птах не зводив очей з оскаженілого полум'я, яке терзало ліс. Він чув, як щось вигукували брати, як тріскалися дерева.

Німий сум оповив хлопця. Жаль було чи то дерев, чи, може, пораненої руки? Того він і сам не знав. Відчував тільки: якась невідома сила з сокирою і вогнем лютує проти того, що з'явилося тут раніше од неї.

На другий день Голубий Птах залишився вдома. Андрес незадоволено скривився, але хлопець не міг навіть ворухнути пораненою рукою. Безцільно тинявся він по хаті і в садку, а думки линули до Бобрової Річки. Тяжка робота тепер не виснажувала його, і туга за батьківщиною ставала вдвічі більшою. Невідступно з'являлися перед ним образи індійських батьків, а риси білих відступали десь у темряву. Він думав про хату Черепахи з її спокійним, тихим життям. Там співають під час роботи, а тут ніхто не співає.

— Де ж тепер старий Шнап? — запитав він у сестер. Дівчата ніяк не могли пригадати, яка доля спіткала собаку.

— А-а, він захворів, і Андрес застрелив його.

Хлопець жахнувся, бо старий Шнап був йому майже таким близьким, як брати і сестри, а брат, виходить, гірший, ніж Косоокий Лис. Так, білі завжди надто швидко хапаються за рушницю, він сам у цьому переконався під час солеваріння.

Рано-вранці Голубий Птах пішов з братами туди, де спалювали ліс. Широка гола смуга тяглася понад струмком. Обвуглені колоди, залишки попелу, запах диму — все свідчило про спустошення.

— Хороша земля під пшеницю, — сказав Андрес.

— Попіл — найкраще добриво, — додав Петер.

— Але дерева загинули, — мовив Голубий Птах. Брати переглянулися — його голос здався їм незвичайним, — але промовчали.

Наступного дня, прямуючи до струмка, Голубий Птах раптом побачив біля паркана Андреса з якимсь чоловіком, одягненим у чорне. Чужинець саме прив'язував свого коня. Хлопець хотів утекти, але брат уже кликав його:

— Георг! Георг!