Горить свіча
Шрифт:
— Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!..
Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгіти піднімають над собою і несуть до казана Маріам, долонею затулив їй очі.
Маріам знепритомніла, не кричала, не пручалася, і її тихо, як срібну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся білий сповиток її донечки.
Зате Ілля, — де й сила взялася після страшного катування, — раптом відштовхнув від себе охоронців і кинувся з високо піднятими кулаками до Менгу.
— Проклятий! Я уб'ю тебе!
Оторопівши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами,
Майдан охнув — і загув.
Добриня ще міцніше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що коїться з її братом. Він уже знав, що у неї під серцем б'ється малесенький живчик, визріває нове молоде життя, і оберігав її, як міг.
8
Батий сидів на вершечку крутого степового пригірка, підставивши обличчя сонцю, а розхристані груди вітрові, дивився в синю далечінь і думав. Після щасливої соколиної ловитви йому завжди добре думалося.
Він нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвійним почуттям — розчаруванням і задоволенням: великий курултай нащадків Чінгісхана не захотів і слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на півсвіту. Натомість всі зійшлися на тому, щоб правителькою стала жона покійного хана Угедея Туракіна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Він — завойовник половини Європи, і... Туракіна!
Якою сліпою і примхливо-незрозумілою буває іноді доля! Ця хитра, але не дуже розумна стара жінка тепер правитиме всіма монгольськими землями, починаючи від тих, де сходить сонце, і кінчаючи тими, де воно заходить, тобто всією імперією Чінгісхана. Яке вона має право на це?
Він знав її молодою. Коли ще був зовсім малий, вона була жоною огуз-меркітського хана. Після переможної битви з огуз-меркітами Чінгісхан узяв їх обох у полон. Хана велів стратити, а юну Туракіну віддав своєму третьому синові Угедею. Вона народила йому кількох дочок і сина Гуюка. І ось на тобі: колишня рабиня-меркітка тепер править усіма землями Чінгісхана і всіма його нащадками! Яка примха долі!
Та хай править! Може, то й краще, що він не залишився в далекому і вже нерідному, чужому для нього Каракорумі, а повернувся сюди, на береги прекрасного Ітилю, в свій улус, що розпростерся від Єнісею, від білих вершин Ала-Тоо до Вісли-дар'ї та голубої Туна-дар'ї. Він в душі задоволений, що доля розпорядилася саме так — залишила його правителем Жовтої та Синьої Орд, створених батьком Джучі та братом Орду на безмежних просторах Ібір-Сибіру. Тепер, після підкорення Болгара, орусутів, кипчаків, асів, келарів та башкирдів, він створить новий улус — Золоту Орду. Так, Золоту Орду! І столицею її стане Бату-сарай, що будується у самому серці цього улуса. Це буде пишне місто! Куди задрипаному Каракорумові! Тисячі рабів, сотні умільців збудують його за кілька літ. В загальник рисах воно вже вимальовується. А підлеглі навколишні народи постачатимуть сюди і скот, і хліб, і одяг, і коштовні прикраси, щоб його народ — йєка-монголи — ні в чому не зазнавав нужди.
А Каракорум... Е-е, що там Каракорум! Влада Каракорума простирається лише на корінні монгольські землі, а в завойованих — і в Китаї, і в Індії, і в Персії, і в Сірії,
Ця заспокійлива, втішлива думка загнала шашіль образи, що точив душу, десь у глибину, на серці стало легко.
Царевичі-тайджі, нойони і охоронці-туленгіти, всі, хто виїхав на соколині лови разом з ним, стояли осторонь і не заважали йому думати. То й хто б посмів потривожити спокій всевладного хана, Саїн-хана, Далай-хана[117], над яким володарює лише одна сила — сила Вічного Неба?
Його думки перервав тупіт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вість несе він йому — радість чи печаль?
Туленгіти перед вершником перехрестили списи — і він зупинився, скочив на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангіри.
— Саїн-каане, — сказав гонец підвівшись, — в Орду прибув з поклоном і премногими дарами син суздальського коназа Іскандер Ярославич[118]. Менгу-каан питає, як його приймати — як друга чи як ворога?
Батий підняв очі на джихангірів. Ті зацмокали язиками.
— Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який сам, по добрій волі прибув в Орду. Привітай його, Саїн-каане!
Батий знав, що не по добрій волі прибув Іскандер, що ханські баскаки не раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-нибудь із синів. Але це зараз не так важливо. Головне — прибув. Перший із орусутських коназів! А за ним прибудуть і інші. Він також уже давно обдумав, як поводитися з ними, — не як рівний з рівними, а як переможець з переможеними, як господар зі слугами, з рабами. І нацьковувати їх треба один на одного, щоб не об'єдналися, щоб гризлися, мов собаки, — тоді владі Золотої Орди над орусутами не буде кінця. А з непокірливими коротка розмова — удавку на шию або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цікаво, з чим же прибув Іскандер?
Він підвівся.
— Коня! Поїдемо додому!
Однак прийняти Іскандера не поспішав. Кажуть, молодий орусутський коназ переміг свевів на річці Неві, від чого його і прозвали Невським, а цієї весни потопив у Чудському озері крижаків-тевтонів. Спритний! Подивимося, що за птиця! І як поводитиметься. Від того залежатиме і подальше до нього ставлення.
Іскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав, коли Батий сам покличе.
Нарешті одного дня в супроводі півсотні туленгітів та терджумана Домана явився старший ханський бірюч і об'явив, що конязь Іскандер може стати перед ясні очі Саїн-хана.
Процесія просувалася повільно — через усе місто.
Попереду їхав бірюч з десятком охоронців, за ним — конязь Іскандер з невеликим почтом і слугами, що несли дари Батиєві, позаду — туленгіти, які батогами відганяли надто цікавих.
Перед золото-шовковою юртою Батия горіли два багаття. Тут же ріс кущ глоду, на якому розвівалися кольорові стрічки.
Бірюч зупинився, а Доман сказав князеві:
— Татарський звичай, княже, велить пройти між цими вогнями, щоб очиститися від мангусів, злих духів, а потім поклонитися кущу. А ще, княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не зачепився об високий поріг, бо то дуже погана прикмета, — господар юрти може померти. Отже, за цим пильно слідкують, і неуважному... Ну, сам знаєш...