Горить свіча
Шрифт:
— Це новина для нас, — відповів Добриня. — Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.
— Чекай, чекай! — старший підняв руку. — Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?
— Добринею.
— Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?
Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.
— Я таки не помилився! Це ти — Добриня! — вигукнув
— Ні.
— А я Доман... Пам'ятаєш? Той, кого ти за груди брав... От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!
Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім'я — Доман[45]? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав...
Доман під'їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:
— Хто то з тобою?
Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:
— Це мій сусід... Ми з ним привезли крицю на продаж.
— А для чого бояринові так багато криці?
— То вже не наше діло... Наше — витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин — повеземо на Поділ...
— Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!
— Як то?
— А так! — Доман повернувся до сторожі. — Візьміть його!
Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.
— Ти ось що, Іванку, — повернувся він до брата, — прив'яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе... А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться і відпустить...
Його штовхнули в спину.
— Іди!
Іванко, все ще, мабуть, не розуміючи, що сталося, залишився остовпіло стояти біля саней, а Добриня, ввібравши голову в плечі, підштовхуваний ззаду міцними стусанами, важко побрів безлюдною вулицею услід за Доманом.
Нічна варта біля Софійських воріт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали.
Володимирів город! Збудований князем Володимиром Святославичем, він був резиденцією великих князів київських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому відокремлював його від Ярославового города і захищав князів не стільки від чужинської загрози, як від власної київської черні.
Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстаріша кам'яна споруда Києва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан,
Добриня ніколи не бував тут і тепер з цікавістю розглядався довкола. Десятинна церква, темна і похмура, стояла під самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князівських та боярських хоромах подекуди світилися вікна — там горіли свічки, миготіли неясні тіні, йшло невидиме чуже життя. Князівські господарчі будівлі, хоч там свічки і не світилися, теж було добре видно, бо на майдані сторожа розіклала велике багаття, що освітлювало майже весь Володимирів город.
Він думав, що його ведуть до старшого — до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев'яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір'ям.
Добриню обдало холодом.
Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!
Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:
— Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера — твоя черга! Ха-ха! — І повернувся до підлеглих. — Киньте його туди! Та швидше!
Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки — і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.
Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.
Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік — стіна, в другий — теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!
Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев'яну підлогу...
2
Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[46] — угорському степу — половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.
Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.
— Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?