Горохове чудо

Харчук Борис

Вранці Марта поїхала. Над ставком зависав туман. Він лягав долиною. Заступав Городище. Не було видно річки, лісу. В купчатому сивому тумані чувся вихлюп хвиль і гомін дерев.

Бабуся залишилася сама.

У світлиці, де спала онука і де стояв

телевізор, по вечорах не світилося. Бабуся обходилася кухнею і верандою. Осінь лихоманила роботою: встигнути, вихопити усе з городу до в’їдливої сльоти, до перших заморозків. Не до телевізора.

Викопано й звезено картоплю. Поскочувано під хлівець гарбузи. Запаковано на зиму вулики.

Вечори стали довгі. Можна й перепочити. Бабуся увімкнула телевізора. Щось латала, поблимувала очима в окулярах собі до рук, зрідка підіймаючи їх на екран. Телевізор тихо порипував. Бабуся не любила дзвінких голосів. Вона любила, щоб їй світилося, тому й почула, що під верандою щось товчеться.

«Мабуть, я не зачинила добре дверей, — подумала собі й проказала сама до себе: — Зі старістю я зробилася геть забудькуватою».

З шиттям у руках видибала на веранду. Двері зачинені, але за ними хтось не може вгомонитися.

Бабуся відчинила — Діана! Зраділа сіренькій, начеб побачила свою онуку. Давала їй їсти, але вона ні до чого не доторкнулася. Підіймала писок, щось понюхувала і ворушила вухами.

— Як же ти виросла! — хвалила її бабуся. — Той Севка, чи Сева, годить тобі. Ти в мене їсти не хочеш. А я й забула про тебе, дочко. Дякую, що провідала

мене. А Марти нема. Не нюхай і не стрижи вухами. Чекай, дочко, нового літа…

Старенькій було і приємно, і радісно, що Діана завітала, угледівши вогник у вікні світлиці. Написала у велике місто внучці, хто у неї гостював.

А тим часом голубий вогник у світличному вікні, під яким колись сіренька чатувала Мартині сни, коштував їй життя.

Це сталося дуже просто. Хоч як добре було Діані над сажалками в рибовода й доглядача ставка, але довгими осінніми вечорами, щось пригадавши, вона бігла греблею, всідалася на обочині вулиці-траси навпроти бабусиної хати й терпеливо чекала: чи не засвітиться там, у вікні? Синій вогник нагадував їй, мабуть, очі дівчинки.

Якогось вечора у світлиці спалахнув екран телевізора. Сіренька якраз подрімувала, сумуючи, на обочині. Засвітилося, заголубіло вікно. Вона скочила, пускаючись через трасу, і втрапила під колеса шарабанистого самоскида.

Примчав Стіва. Узяв на руки, поніс у містечко до лікарні. Здохла. Бабуся про це внучці не написала.

Дівчинка й досі оповідає своїм шкільним друзям, дома про сіреньку, закінчуючи свої оповіді одним і тим же: «Чи впізнає мене Діана на нове літо?»

Вона назвала її ім’ям Латонської діви — богині місяця й полювання, покровительки жінок, з якою впольовували літо, самих себе та ще метеликів. Ото й уся дичина.