Гості з греків
Шрифт:
— Нумо, йди до мене, — знову покликав.
Божедар піднявся і попростував до нього по хиткій палубі, змахуючи руками, щоб не впасти.
— Тримайся за линви, тоді не впадеш, — порадив чорнявий чоловік із синіми очима. А коли Божедар підійшов і міцно вхопися за мотузяну драбину з дерев’яними колодками впоперек, що вела від борту аж нагору, до бочки під самою верхівкою щогли, чужинець, усміхаючись, запитав: — Не бачив раніше моря?
— Не бачив, — чомусь пошепки відповів Божедар.
— То дивись, — ніби запрошуючи, повів чоловік рукою.
— Медузи, — пояснив чорнявий чоловік.
Аж раптом, неподалеку від борту, вистрибнула з води сіра, лискуча звірина. Вона була тупорила, із дзьобом як у качки, тільки великим. Від несподіванки Божедар сахнувся. Звірина стрімко пролетіла над водою і шубовснула на хвилю. Тільки бризки знялися.
— А це — дельфін, — сказав чоловік.
— Який страшний! — вихопилося у Божедара.
— Помиляєшся, хлопче, — щиро засміявся чорнявий. — Дельфіни — друзі моряків. Вони вказують кораблям безпечний шлях до берегів, а іноді навіть рятують потопаючих.
Він посерйознішав і вів далі:
— Ти замилувався медузами і злякався дельфінів. А тим часом медузи — отруйні. Якщо узяти красиву медузу в руку, вона так обпече шкіру, що кілька днів болітиме. Все на світі оманливе, і людина часом не знає, де добро і де зло, ворога бере за друга, а друг ввижається ворогом…
— А ти, дядько, хто? — наважився запитати Божедар. — Ти з наших, ти русич?
— Ні, я не русич. Я — ромей.
— Ромей? Хто це?
— Так у нас, у Візантії, називають підданих візантійського царя.
— Звідки ж ви знаєте по-руськи? — здивувався Божедар.
— Вивчив. І ще багато різних мов я знаю. А ти звідки родом?
— Із села Карачарова, — відповів Божедар.
— А де воно — оте Карачарове?
Нічого не міг сказати на це Божедар і кинув коротко:
— У лісі.
— Хто ж твій батько?
— Він дужий і могутній! — зблиснув очима хлопець. — Якби він знав, де я, він би соколом прилетів і всіх круків побив! Сильнішого від батька у селі нікого нема!
— Це добре, — мовив той. — Якщо твій батько сокіл, я зватиму тебе Соколиком. Згода?
Божедар аж порожевів. Нове назвисько йому сподобалося.
Після вечері кожному хлопчикові дали по ковдрі, щоб вночі куталися, і знову зачинили. Але темний трюм уже не лякав. Божедар закутався у ковдру і не міг заснути, бо весь час у пам’яті спливало бентежне запитання: «А де воно — оте Карачарове?» — «У лісі», — відповів хлопець.
А що міг відповісти? Не відав, де Карачарове. Не знав шляхів-доріг до цього. Плуталися в голові численні річки і озера, ліси, галявини, нескінченні степи, що віддаляли його від рідної домівки. А тепер ще — безкрає море. І здавалося Карачарове маленьким-премаленьким сільцем, що загубилося десь далеко-далеченько, аж скраєчку великої-превеликої
По синю по морю дитяче горе пливе, важке, як жорна…
А на ранок знову була чисто вимита палуба з сонцем і бадьорим морським вітром, що пустотливо кидав в обличчя солоні бризки. І був на палубі чорнявий, зичливий до хлопчиків чоловік, до якого моряки шанобливо зверталися «аколіта» [1] . Він марнував свій час серед хлопчиків, встигав побалакати з кожним, і хлопці, відірвані від рідних домівок, від родинної ласки, тяглися до нього і позирали ревниво на того щасливчика, якому він приділяв свою увагу. Божедар не знав, про що цей чоловік веде мову з іншими, але розмови, які виникали між ними, його бентежили. Особливо, якщо аколіта починав із запитання: «А це правда, що у вас на Русі?..» Скажімо, покличе до себе або сам підійде і раптово запитає:
1
Аколіта (грец.) — начальник палацової варти з невільників при візантійському імператорському дворі.
— А це правда, що у вас на Русі вклоняються дерев’янкам?
Божедар аж німіє, не знаючи, що відповісти.
— Яким дерев’янкам? — нарешті соромливо запитує сам.
— Чув я, нібито у вас водиться таке: зрубають звичайне дерево, обтешуть його, вирізьблять страхітливу пику і вклоняються цій потворній колоді. Це правда?
— Так то ж не дерев’янки! — силкується пояснити Божедар. — То боги наші! Перун, Ярило, Сімаргл, Мокош, Мстибог…
— Які ж вони боги, коли роблені з дерева? Колода є колода.
— Вони могутні!
— У вас, в Карачарові, був такий бог?
— Був. Перун…
— Чому ж цей могутній бог не захистив нікого з поселян?
Божедар тільки розгублено кліпав очима.
А чорнявий провадив своєї:
— Отож-бо й воно. Марно дерев’янці вклонятися: чи ідолу, чи однодеревці, або просто діжці. Бог на небі один — Всевишній і Всемилостивий. Без його волі і волосина з голови не впаде. Він усе знає, все чує, все бачить. От ти вважаєш, що з тобою сталося лихо, а насправді сталося добро… Скоро сам переконаєшся!
Плуталося в голові у Божедара від тих розмов, не хотів думати про могутніх богів, як про дерев’яні колоди, а мимоволі думав.
Та настав ранок, коли бородатий моряк, що чатував у бочці на щоглі, нараз несамовито загорлав, вказуючи рукою вдалину:
— Терра!
І всі інші моряки почали збуджено і радісно кричати, вдивляючись в обрій: «Терра! Терра!». Невдовзі і хлопчики, що скупчилися на носі корабля, роздивилися, що там, куди вказували моряки, щось темніло ледь помітного смужкою.