Гості з греків
Шрифт:
Одштовхнув його від себе Ярополк, аж той заточився, а сам побіг до рову. І не бачив, як за знаком Свенельда двоє воїнів поволокли смерда до лісу…
У рові, під застиглими трупами людей і коней, справді знайшли понівечене тіло князя-отрока, рідного княжого брата. У скорботі і тузі стояв Ярополк над тілом Олега.
— Ти цього хотів, Свенельде? — запитав гірко.
Скрушно відповів Свенельд:
— Хіба ж я хотів шкоди йому? Та бачив, міст упав, діло на лихе повернуло… Що тепер люди скажуть? Чутки, княже, гірші, ніж кривда, бо бувають сильніші за правду… Я порадив би тобі піти до Нова-города і привезти
Порятував Володимира для кращої долі молодий боярин Добриня. Як дізнався він про оте братовбивство, гукнув нечисленну дружину князя і подався за сині ріки, за темпі пущі, за прозорі озера — аж у варяги. І не помилився: зустріли варязькі ярли конунга Вольдемара почесно, обдарували повним військовим спорядженням вікінга з золотою насічкою. Правда, й двох Вольдемарів для тих обладунків було б замало, та це пусте — дарували на виріст. Далеко вперед дивилися варязькі ярли. Підросте конунг — підростуть і майбутні вікінги, охочі до ратного діла і звитяжної слави. Підросте конунг — піде воювати батьків престол. Куди ж йому ще подітися? Інших шляхів йому нема. І тоді підуть за ним сміливі варязькі юнаки з міцними руками, подовженими мечами й списами, щоб легше було діставати ворога. Війна — для молоді слава, а для ярлів — зиск. Адже серед голих північних скель не дуже розбагатієш.
— Хай живе і мужніє конунг Вольдемар!
…Минули роки.
Сплив Славутич у синє море білою кригою і буйною повінню. Оголив Дніпро острови та луки, а Сонце-Ярило зігрівало ласкавим весняним теплом ліси й пасовиська. Щедро вродила земля полян буйною травою. Та не тільки зеленими килимами взялася земля під Києвом, а ще поросла червоними списами з чорними залізними гостряками на кінці. Стали на полянській землі полки вже призабутого у граді Кия третього сина Святослава — Володимира. Двадцять перше літо у князя Ярополка. Шістнадцять — у Володимира. Чиє ж то літо буде цього року останнє?
…Темно вночі у яру, темно й страшно. Зайде у темінь людина, куди навіть місяцю не зазирнути, і зникне, ніби впаде у колодязь. Темно в яру, а ще темніша точиться розмова, уривчаста, шепотлива, немов самі ті, що її ведуть, сахаються своїх слів.
«Будь нашим другом, боярине Блуде!» — шепоче один голос. «Дружба наша перетята мурами», — глухо проказує інший. «Не хоче князь крові хоробрих полян». — «Колись теж не хотіли, а лилася кров під Овручем». — «Але ж не Володимир почав братів бити, а він…» — «Добре, піддамся на твоє слово. Буду з вами в любові і приязні…»
Зашелестіло листя, мов шепіт змовників, і знову все тихо і глухо у темному Кожум’яцькому яру.
А вранці воєвода Блуд, похмурий, з розчервонілими після ночі без сну очима, сказав Ярополкові:
— Треба, князю, йти з Києва, поки Володимир не перетяв стежки у Хрещатій долині. Узяти вірних людей — сотню або півтори — і йти. Інакше…
— Що — інакше? — заволав князь. — Що, я питаю?
— Непевно сидіти у Києві, — немовби роздумуючи вголос, казав Блуд. — Вислизають городяни до Володимира — по одному, по два — і кажуть: «Іди до Києва, передамо тобі братовбивцю Ярополка». А дружина теж ненадійна, бо забагато війська до Києва прийшло. Відомо мені, ходять між воями розмови: «Нам аби князював Святославич, а який — байдуже…»
Наступної ночі один князь
Не встиг Ярополк зачинити браму Родні, як стала під стінами залога братового воєводи Добрині. Всі шляхи заступила, всі стежини оточила щитами: мала Родня — не стольний Київ-град.
Тьмяно було у хоромах Ярополка. Мало світла давали защемлені у держаках лучини. Тихо потріскували вони і бризкали смолою, кидаючи тривожні відблиски на складені із суцільних колод стіни. Темні обличчя були у дружинників, як обвітрене дерево могильних кумирів.
— Будемо раду радити, — мовив князь Ярополк. — Будемо думу думати, що робити і як діяти. Хто скаже?
Заговорив молодий витязь Варяжко, бо з віків повелося: перше слово на раді — молодшому, останнє — старшому.
— Краще сліпі очі мати, ніж сліпий розум. Та очі в нас не сліпі і розум теж не затьмарений. Очі бачать, а розум промовляє: біда нам у Родні! Не всидіти нам тут, бо не готова Родня до облоги — ні корму для коней не припасено, ані харчу для вояцтва.
— Що ж ти радиш нам? — запитав Ярополк.
— Рада моя проста, — відповів Варяжко, — уночі вдарити зненацька на обложників усією силою. Як не порубати, то пробитися! Втечемо на Замкову гору у Вітичів — там зачинимось. Вітичів завжди готовий до облоги від степовиків, витримає облогу й Володимира.
— Сміливе діло радить нам Варяжко, — мовив Ярополк. — А ти що скажеш, воєводо Блуде? Кінець діла слід обмізкувати перед його початком, аби початок не став кінцем…
— Добре мовив Варяжко, — почав воєвода Блуд, — та не добре може нам вийти, — сказав понуро і, мов крижаною водою, згасив гарячу Варяжкову відвагу. — Князь слушно казав, — провадив незворушно далі. — Слід усе обмізкувати, аби початок не став кінцем… — А тоді пояснив: — Що ми тут крізь палі бачимо? Бачимо малу дружину Добрині й радіємо: можна порубати або пробитися. А чи не хитрість це обложників? Чи не чатує на нас уся сила Володимира, що принишкла в лісі? Чи не чекають вони, аби ж тільки ми вийшли? Хто знає? І хто кого тоді порубає?
— Може, й твоя правда, Блуде, — замислено промовив князь. — Що ж, мабуть, зачекаємо ще день — придивимось, послідкуємо… Один день — не ціле літо!..
А наступного дня, під самі вечірні сутінки, вийшло з лісів грізне воїнство Володимира… Виходить, усю правду казав воєвода Блуд, а Варяжко на раді намовляв на люту загибель. Забув князь, що, бува, один день багато важить. А загублений день не повернути…
І знову почав намовляти князя воєвода Блуд:
— Змирися, князю, і піди до Володимира.
— На смерть іти? — лякався Ярополк.
— Похилену голову меч не січе.
— Як прийду, що скажу йому?
— Скажеш: брате, з миром я прийшов по твою ласку. Ніколи не буде більше між нами ворожнечі і кривди, а тільки братерська любов і приязнь. Якщо така буде твоя воля, стану я під твою державну руку і в усьому буду тобі у поміч.
І пристав князь на Блудову раду. А коли прибули до стольного града й піднялися на Старокиївську гору, де за фортечною брамою височів княжий терем, нікого не впустили гридні до світлиць, а дозволили тільки Ярополкові і Блудові. Мали здати перед тим зброю. Адже не на рать ідуть, а до княжого столу по милість.