Гра в пацьорки
Шрифт:
– Гарний у тебе купальник!
– раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину.
– Ти так i на вулицю виходиш?
– I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…
Чоловiк наморщив чоло:
– Дивно… Не помiчав…
– А що, не личить?
– з викликом запитала Жанна.
– Та нi… - пробурмотiв чоловiк.
– Личить, тiльки надто коротка…
Вiн хотiв знову втупитись
– Ти знову пiдстриглась?
– Нi. Я давно вiдпускаю волосся…
– Але ж я бачу - чуб став коротший, - не здавався чоловiк.
Жанна мовчки знизала плечима.
Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:
– Ти якась руда стала… Пофарбувалась?
– Любий, я завжди була рудою!
– заспокоїла його Жанна.
– А-а… Ну, так… - сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: - Дивно…
Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!
Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, - прискiпливо й уважно.
– А цей браслет на тобi звiдки?
– пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.
– Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля!
– обурилася Жанна.
– Невже?!
Його здивування було щирим.
Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.
– Як вони виросли!
– розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю.
– Ти помiтила?
– Звiсно, любий!
– вiдгукнулася Жанна, - А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…
Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина - «її навiть непомiтно»…
Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.
Життя продовжувалося i було прекрасним!
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
Ось вiн iде - i все!!!
Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.
Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi - з легкою поволокою.
Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…
Хода - вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.
Ось вiн iде.
Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!
Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).
Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi
I думаєш: ой, лишенько яке…
Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!
I думаєш: дякувати Богу - проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»
Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»
I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.
Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус - енциклопедичнi знання, плюс - зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з Європи», той, що на кiлограми продають.
I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».
I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях - не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати: такий красивий чоловiк поруч!
А головне - хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн - копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»
I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь - звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго пiдв'язана - не продихнути, i додому вiн вчасно приходить - кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку - комар носа не пiдточить! Нудно…
I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у мене iдеальна форма стопи…».
I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.
I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки - накрохмаленi, ґудзики всi - пришитi. А цей загадковий сум в очах здається голодним блиском - борщу б йому домашнього та з вiдбивними!
I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!
А потiм - як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» - вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».
А якщо ось так благоговiйно сидiти, слухати, пiдперши щоку кулачком… може, i не вiдчалить. Але ж i самiй хочеться щось час вiд часу розповiсти. Щось найсокровеннiше. Про свою стопу, наприклад…
Не виходить - двох п'єдесталiв в однiй залi не буває!
I розумiєш: красивий чоловiк - це дiагноз. Не його, а твiй.
I ти поставила його сама, тому що - красивий. I можна ним похизуватись перед усiм свiтом.