Гра в пацьорки
Шрифт:
Так вона може причитати годинами.
Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…
…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм
Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.
Я нiколи не ношу iз собою парасольки!
А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!
– Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива!
– жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.
Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.
– Не верзи дурниць!
– каже вона.
– Ти завжди щось вигадуєш.
Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:
«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.
Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»
– А пiдпис?
– несподiвано серйозно питає вона.
– Це не обов'язково, - вiдповiдаю.
– Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…
– У смужку?
– Нi. Ту, що одягала на випускний…
– Ну… - зiтхає вона.
– Певно я в неї вже не влiзу…
У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.
– Влiзеш обов'язково… - кажу я.
Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.
Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.
– Це був вiн!
– божевiльним голосом кричить слухавка.
– I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!
Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»
Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.
Адже осiнь - це я…
ШIСТНАДЦЯТЬ
– Ох, дiвки!
– видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi
– Ось виповниться нам по шiстнадцять - розквiтнемо!
До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…
Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.
– Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс!
– бiдкалася вона.
– А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!
– Та ти що?
– заспокоювала я.
– Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi - чорнi, глибокi…
Менi б такi очi…
– Збожеволiла?
– заперечувала Лiлечка.
– Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я - потвора та ще й недомiрок…
– Тендiтна жiнка завжди лишається молодою!
– переконувала я.
– Маленький собака - завжди цуценя?
– уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.
– Ти висока, тому i струнка… - зiтхала подруга.
– Нема чому заздрити, - заперечувала я.
– У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.
– Дурненька ти… - пiдводила риску Лiлечка.
– Це ти дурненька, - вiдповiдала я.
Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.
I все ж таки заповiтної межi - шiстнадцяти рокiв - чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.
У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.
Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!
За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).
– Ну, що?
– єхидно спитала я.
– Розквiтаєш?
– Ага, - незворушно вiдповiла вона.
– До мене вчора на вулицi причепився хлопець…
Я ледь не задихнулась:
– Ну i?…
– Завтра йдемо в кiно!
– гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.