Графиня
Шрифт:
– Дурненька, – сказав я і поцілував її в лоба.
Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.
– Страшенно хочеться курити, – сказав я.
– Ти ж казав, що кинув.
– Так, кинув, а тепер захотілося.
– Сигарети лишилися в моїй кімнаті, – з жалем сказала вона.
– То, може, підеш і візьмеш? – запропонував я.
– Зараз?
Я відчув, із яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене
«А чому б і ні?» – хотілося мені запитати.
Та я стримався. За вікном уже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?
– Я пожартував, – сказав я.
І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?
«А чого хочеш ти?» – спитав я себе.
Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.
– Я спробую зачинити вікно, – сказав я і звівся на лікті.
– Ти зовсім не боїшся? – спитала Інга.
– Чого б я мав боятися?
Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.
Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.
– Глянь, вогник, – сказала вона. – Невже хтось такої погоди вийшов у море?
– Можливо, – погодився я. – Напевне, тоді ще грози не було.
– Тоді – це коли, як ти вважаєш?
– Ще, напевно, звечора.
– Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?
– Може, він з товариства морських самогубців?
– Не жартуй так, Платошо, – попросила Інга. – Уявляєш, як там зараз самотньо?
Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім.
Але я встиг побачити, як лісом, що прилягав до санаторію, хтось біжить. То була жінка, я добре встиг розгледіти. Розхристана простоволоса жінка.
– Ти побачив? – раптом спитала Інга.
– Кого?
– Там, внизу, хтось біг через ліс.
– Бачив.
І ледве я це вимовив, ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жіночий крик змусив здригнутися стіни пансіонату.
– Я побіжу туди, – сказав я. – Може, їй треба допомогти?
– Допомогти? – Інга скинула ковдру і вчепилася мені в руку. – Ні. Ні. Не йди, я прошу тебе.
– Тоді ходімо вдвох!
– Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добігла до нашого корпусу.
Знову спалахнула блискавка, і я побачив, як лісом, на тому ж самому місці, біжить жінка. Інга скрикнула і притулилася до мене. Вдарив грім, і ми знову почули розпачливий крик.
– Платоне, що ж це таке?
– Що ти маєш на увазі?
– Я знову побачила ту жінку.
– То й що? – Я сказав це якомога спокійніше.
– Мені страшно, Платоне. Давай відійдемо від вікна.
Ми таки відійшли. Я чомусь подумав, що варто б увімкнути світло. Не
Я схопив Інгу за руки і притяг до себе. Потім кинув її на ліжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти мені ввійти в жінку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули двері – хтось побіг у ніч. Я подумав, що не така вже й тендітна жінка піді мною. Зовсім не груденята в неї і не ноженята. Я притулився до неї так щільно, як тільки міг. Знову спалахнула блискавка.
Я побачив себе теж посеред лісу. Я біг за тією жінкою, біг і не міг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жінка оглянулася, і я бачив, що вона має обличчя Інги.
Так, то була Інга. Інга моєї уяви. Але справжня Інга лежала піді мною. Я кохав її, кохав пристрасно, як тільки міг.
Коли ж вона солодко застогнала, коли я ліг поруч, то раптом помітив, що гроза вщухла. Тільки десь далеко погримувало. Я поцілував Інгу, вона у відповідь щось солодко замурмотіла, наче кішка, що спіймала мишу, але сита вже – не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.
Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив в очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.
ІІІ
Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вітер, я чув, як одна жінка, яка щойно приїхала в наш пансіонат, сказала:
– Ніколи б не повірила, що в Криму таке буває, та ще й у серпні.
– Вчора погода була зовсім іншою, – відповіла їй чергова, яка оформляла поселення.
Справді, зовсім інша, подумав я, пригадавши вчорашню вечірню прогулянку з Інгою. Але сьогодні я був сам. Звісно, я міг покликати із собою Інгу, але не її присутність була мені потрібна сьогодні.
Найперше я оглянув місце, де вночі бачив білу жінку. Чи жінку в білому. Я не міг би до пуття сказати, що там шукав. Може, просто чиїсь сліди, може, шматок її білої сукні чи жмутик волосся, може, якийсь потаємний знак, який би вона мала залишити.
Біля одного з дерев я зіткнувся з чоловіком приблизно мого віку чи трохи старшим. Він пильно оглядав місцевість, придивляючись до гілок дерев, до гілля і листя, збитого вночі грозою.
«Невже він шукає те саме, що і я?» – думка мене трохи збентежила, я спинився й уважніше подивився на чоловіка. Він мав тонкі інтелігентні риси, виразні зморшки, мішки під очима і ледь-ледь сутулився. На щоці з правого боку виднівся невеличкий світлий шрам, либонь, порізався під час гоління.