"Грант" викликає Москву
Шрифт:
Підполковник з’єднався з кимось по телефону.
— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокійно. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…
Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.
— Телеграфний зв’язок, сподіваюсь,
— Теоретично є, — підполковник знову всміхнувся куточками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. — Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… — Гамарін поглянув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: — п’ятого серпня.
— А наш внутрішній зв’язок по ефіру?
— На жаль! — розвів руками Гамарін. — Під час першого ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.
— Вам наказувала Москва підготувати для групи радиста. Це зробили? — спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. — Чи, може, він теж бере участь в облавах?
— Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…
Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабінет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши планшет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носовичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.
— Спекота! — мовив він, важко дихаючи. — Спекота у всіх можливих значеннях.
— Це товариш Шрагін, — сказав Гамарін поквапно, немов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.
Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.
— Нарешті прибув! Здорово. Я — Бурмін. — Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не випускаючи її, сказав: — Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?
— Я просто не знаю, що робити.
— Розумію, розумію… — Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. — Я вночі з обкому говорив по «ВЧ» з Москвою, всякого наслухався. — Він швидко обернувся до Гамаріна. — Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих людей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!
— Я вам доповідав, — сухо мовив Гамарін.
— Застрахувався? — Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. — Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.
— Навіть бог усього не міг передбачити, — дивлячись убік, сказав Гамарін.
— З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка завжди в тебе, — втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: — Ходімо до мене.
У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полковник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.
— Ну, що ти на все це скажеш? — спитав полковник.
— Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.
—
— А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?
— Я доповів комісару все як є, — сказав полковник Бурмін. — Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно виправити становище.
— Виправити? — здивовано спитав Шрагін. — Як?
— Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тільки дуже нервував, що тебе ще не було…
Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працював з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.
— Вік живи, вік учись, — заговорив Бурмін. — Сам розумієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усього іншого. — Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: — І прекрасний же працівник — чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…
— Треба негайно ж віддати наказ, — перебив його Шрагін. — Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьогодні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квартири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…
Розділ 3
Коли на другий день вранці Шрагін ввійшов на територію заводу, він одразу зрозумів, що робили невеликі групи людей — і цивільних, і військових — біля силового цеху і трохи віддалік, біля стапелів, де височів стальним громаддям недобудований крейсер. «Мінують», — здогадався Шрагін і раптом до болю уявив собі, як рухнуть всі ці складні і такі дорогі споруди і цей корабель-красень… Він пригадав першу студентську практику на Балтійському заводі. Інженер, який знайомив студентів із заводом, повів їх вздовж стапелів. На одному вони побачили маленькі людські постаті, що копошилися на дні величезного котлована — тут майбутнє судно тільки зароджувалось. На другому стапелі вони вже бачили контури судна, зростаючі догори, красиво вигнуті його боки, розперті стальними ребрами. На третьому стапелі вже настилали палубу, а на останньому був корабель, майже готовий до спуску. Він стояв похило, наче приготувавшись до стрибка в море, і був навдивовижу красивий — весь сяяв голубими зірками електрозварювання… Так людина, раз побачивши чудо народження корабля, назавжди перейметься повагою до людей, які це чудо роблять, самі того не помічаючи…
Головного технолога на заводі не було. В залі перед його кабінетом за здибленими креслярськими дошками нікогісінько. Шрагін постояв роздумуючи і пішов у дирекцію.
У просторій приймальні директора повнісінько стривожених людей. Помічник директора — юнак з худим вузьким лицем і русявим підстриженим йоржиком чубом — кидається від одного телефона до іншого і кричить у трубки одне й те ж саме:
— Директор на об’єктах! Я нічого не знаю! Прийде, тоді все з’ясується!
— Ось приїде пан, пан усе розсудить, — злісно сказав хтось у натовпі.