Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

— Пане, а застрелити їх можна, якщо не зловимо? — спитав Сембо, якому Легрі наділив рушницю.

— Кассі можеш застрелити, коли хочеш. їй давно вже час забратися до свого родича сатани. А дівку не чіпай, — відказав Легрі. — Ну, хлопці покажіть, які ви молодці. І п’ять доларів тому, хто їх злапає, і по склянці горілки кожному Ь.

Уся та ватага людей і собак, освітлена полум’ям смолоскипів, з диким галасом та гоготом посунула до мочарів. За ними, тримаючись трохи віддалік, слідкувала й хатня прислуга. Отож, коли Кассі з Емелін прослизнули назад до будинку, там не було й душі живої. У повітрі й досі лунали вигуки

переслідувачів. З вікна вітальні Кассі й Екелін побачили ту юрбу із смолоскипами, що саме почала розходитися по краю мочарів.

— Дивись! — мовила Емелін, показуючи на неї Кассі. — Лови почалися! Поглянь, як мерехтять вогні! А собаки як валують! Чуєш? Коли б оце ми були там… жах навіть подумати!.. Ой, бога ради, сховаймося мерщій!

— Нема чого квапитись, — спокійно відказала Кассі. — Вони всі гайнули туди. То буде їм розвага на цілий вечір! Нагору ми ще встигнемо. А тим часом, — мовила вона, неквапливо витягаючи ключ із кишені куртки, яку Легрі поспіхом жбурнув додолу, — тим часом я візьму дещо нам на дорогу.

Вона відімкнула шухлядку, дістала звідти жмуток грошей і швидко полічила їх.

— Ой, не треба! — мовила Емелін.

— Не треба? — перепитала Кассі. — А це чому ж? Як, по-твоєму, що краще — сконати з голоду на мочарах чи поїхати за ці гроші до вільних штатів? З грішми, дівчино, ніде не пропадеш. — І вона сховала увесь жмуток за пазуху.

— Але ж це крадіжка! — в розпачі прошепотіла Емелін.

— Крадіжка? — зневажливо засміялася Кассі. — Нехай спробує це сказати той, хто обкрадає людські душі й тіла! Та кожен папірець у цьому жмутку вкрадено! Вкрадено у нещасних голодних людей, які гнуть горба й конають з надсади, щоб він мав свій зиск! Нехай же він щось скаже про крадіжку. Ну, ходімо вже на горище. Я там запасла свічок і книжки взяла, щоб час гаяти. Можеш бути певна, туди нас шукати не полізуть. А якщо й полізуть, я вдам для них привида.

Піднявшись на горище, Емелін побачила, що величезний ящик, в якому колись привезли меблі, стоїть на боці, звернений отвором до стіни чи, точніш, до укосу покрівлі. Кассі засвітила маленьку лампу, і, пролізши під укосом, вони опинилися в ящику. Там лежали два. невеликі матраци й кілька подушок. Поруч стояв менший ящик, напакований свічками, харчами та всіляким потрібним у дорозі одягом, що його Кассі позгортала у два навдивовижу малих клуночки.

— Ну от, — мовила Кассі, чіпляючи лампу на гачок, який забила в ящику ще заздалегідь, — оце й буде поки що наша домівка. Як тобі тут?

— А ти певна, що вони не шукатимуть на горищі?

— Хотіла б я побачити, як Саймон Легрі сюди полізе! — відказала Кассі. — Ні, він обминатиме горище десятою дорогою. А щодо слуг, то вони краще дадуть себе застрелити, ніж поткнуть сюди носа.

Трохи заспокоєна, Емелін відхилилася на подушку.

— А навіщо ти, Кассі, сказала, що уб’єш мене? — простодушно спитала вона.

— Щоб ти не зомліла, — відповіла Кассі. — І я таки домоглася свого. Затям собі, Емелін, щоб ти ніколи більш не збиралася зомліти! Нам це зовсім ні до чого. Якби я тебе не відвернула, ти була б тепер у руках того лиходія.

Емелін здригнулася.

Деякий час обидві мовчали. Кассі взялася читати якусь французьку книжку; Емелін, знеможена втомою, задрімала. Збудили її голосні вигуки, тупотіння кінських копит і гавкіт собак. Вона підхопилась і злякано скрикнула.

—

То ловці вернулися, — спокійно мовила Кассі. — Не бійся. Виглянь-но в оце вічко. Бачиш, онде вони внизу. На сьогодні з Саймона досить. Поглянь, як забрьохався в болоті його кінь. Та й собаки ледве дихають. Атож, пане господарю, ви ще не раз отак попоганяєтесь! А дичина ваша зовсім не там!

— Ой, цить! — мовила Емелін. — А що, як вони тебе почують?

— Якщо й почують, то це їх ще дужче настрахає, — відказала Кассі. — Нам нема чого боятися. Хоч яку бучу ми зчинимо, це буде тільки нам на користь.

Нарешті будинок огорнула тиша. Проклинаючи свій лихий талан і присягаючись жорстоко помститися втікачкам, Легрі подався спати.

Розділ XL

Страдник

Як найдовша дорога має свій кінець, так і найтемніша ніч поступається світанку. Безупинний і невблаганний плин часу обертає лихий день на вічну ніч, а добру ніч — на вічний день. Разом з нашим скромним другом Томом ми довго йшли долиною рабства — спочатку через квітучі галяви благоденства та добра, далі крізь болісну розлуку з усім, що любе людині; потім якийсь час були з ним на сонячному острівці, де благородні руки сховали його кайдани під квітами; і ось нарешті бачимо його серед чорного мороку, що Поглинув останній промінь надії.

Та над верхів’ями гір уже зайнялася вранішня зоря і повіяло свіжим благодатним вітром — то прочинилася брама вічного дня.

Втеча Кассі й Емелін до краю збурила й без того лиху вдачу Легрі, і, як неважко було передбачити, вся його нестримна лють спала на беззахисну голову Тома. Коли він квапливо оповістив своїх невільників про цю пригоду, повз його увагу не пройшло, як радісно спалахнули Томові очі і як він вдячно звів руки до неба. Помітив Легрі й те, що Том не приєднався до переслідувачів. Він хотів примусити його силоміць, та, знаючи з досвіду, як уперто цурається Том усякого лиходійства, визнав за краще не гаяти часу на марні спроби.

Коли Легрі повернувся з ловів, зазнавши дошкульної невдачі, у душі його з новою силою здійнялася вся довго тамована ненависть до непокірного раба. Хіба не опирався йому цей зухвалий і затятий негр від першого ж дня, як він купив його? Хіба не вчувався в ньому хоча й мовчазний, але непохитний дух, що пік його, Легрі, наче згубним вогнем?

— Ненавиджу його! — вигукнув Легрі, підхопившись серед ночі на ліжку. — Ненавиджу! Хіба він не моя власність? Хіба я не можу зробити з ним що захочу? Хто мені перешкодить, га? — І він так стиснув кулачиська, неначе в руках у нього було щось таке, що він радо розтрощив би на друзки.

Та водночас як робітник Том не мав собі рівних, і, хоч Легрі ненавидів його за це ще дужче, не зважати на цю обставину він не міг і трохи стишив свій гнів.

Отож він вирішив не чіпати Тома другого ранку, а зібрати по сусідніх плантаціях добрячий гурт ловців з рушницями та собаками, оточити мочарі і обшукати там кожну п’ядь. Якщо лови будуть вдалі — тим краще, а як ні — тоді він покличе до себе Тома і…— На цю думку він аж зубами заскреготів з люті. — І тоді він або поставить цього зухвальця на коліна, або ж… Отаке нашіптував йому лиховісний внутрішній голос, якому радо вторувала його душа.