Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

Містер Вілсон, добросердий, але дуже нерішучий і обачний чоловік, розгублено тупцяв по кімнаті, вагаючись між бажанням допомогти Джорджеві та невиразним острахом перед законом і владою. Незграбно переступаючи з ноги на ногу, він міркував уголос:

— Так-так, Джордже… Отже, ти втік… подався геть від свого законного господаря… Мене це не дивує, Джордже… Але я вражений… так, прикро вражений… Гадаю, я мушу тобі сказати, Джордже… просто зобов’язаний тобі сказати…

— Чим ви вражені, сер? — спокійно запитав Джордж.

— Ну… тим, що ти, сказати б, пішов проти закону своєї країни.

— Моєї країни! — гірко вигукнув Джордж. — Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені краще й бути!

— Та ну-бо, Джордже, що це ти, їй-право!

Гріх таке казати. Хазяїн у тебе лихий, це правда. Поводиться він негідно, і я не збираюсь його захищати. Отож почуття твої цілком природні, — провадив далі той добряга, гучно висякавшись. — Так, природні… І все ж я не маю права заохочувати тебе до такого вчинку. Жаль мені тебе, хлопче, страх як жаль. Я розумію, як тобі тяжко… Але ж усі ми мусимо коритися своїй долі, Джордже.

Джордж стояв, гордо відхиливши голову й згорнувши руки на широких грудях; уста його кривила гірка посмішка.

— Хотів би я знати, містере Вілсон, що б ви сказали, коли б оце раптом наскочили індіанці й силоміць забрали вас від дружини та дітей, а тоді примусили б довіку обробляти їм поле. Чи ви й тоді вважали б за свій обов’язок покірливо зносити таке життя? Мабуть, тільки б натрапили десь яку конячину, то враз би добачили в тому ознаку долі та й ну ходу! Правда ж?

Старий добряк аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мислителів, проте в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, чого не можна заперечити. Отож, дбайливо погладжуючи свою парасольку й розправляючи на ній кожну складку, він знову вдався до умовляння.

— Ти ж знаєш, Джордже, я завжди був тобі друг, і коли я щось кажу, то кажу це для твого ж таки добра. По-моєму, ти наражаєш себе на страшну небезпеку. Навряд чи тобі пощастить досягти свого. А якщо тебе зловлять, тобі доведеться скуштувати ще гіршого лиха. Тебе затопчуть у болото, заб’ють мало не на смерть, а тоді продадуть на Південь.

— Містере Вілсон, усе це я добре знаю, — сказав Джордж. — Я справді дуже ризикую, але… — Він розгорнув поли пальта й показав два пістолі та великий мисливський ніж. — Осьде! Я готовий до всього! І на Південь я нізащо не поїду. Ні! Коли вже дійде до такого, шість футів землі собі на домовину я здобуду й тут. Хоч по смерті стану землевласником у Кентуккі!

— Годі, Джордже! Це ж чистий жах, що ти кажеш. Я просто боюся за тебе. Ти хочеш переступити закон своєї країни!

— Знову «моя країна»! Містере Вілсон, в и маєте рідну країну, але яка ж вона рідна мені чи будь-кому з нас, народжених матерями-рабинями? Які закони існують для нас? Хіба ми ухвалюємо їх, хіба хтось питає нашої згоди? Отож і нам до них байдуже. Усі ваші закони скеровані лиш на те, щоб іще дужче нас гнобити й утискувати…

Містер Вілсон мав вдачу, яку чи не найкраще порівняти з пакою бавовни, — таку ж м’яку, податливу, пухку та безформну. Він справді жалів Джорджа від щирого серця, навіть невиразно уявляв собі ті почуття, що хвилювали молодика, і все ж вважав своїм обов’язком терпляче „наставляти його на добрий розум.

— Ти говориш лихі речі, Джордже. Подружньому тобі раджу: облишив би ти краще такі балачки. Людині в твоєму становищі, Джордже, від них тільки лихо…нічого, крім лиха…

З цими словами містер Вілсон сів біля столу й заходився знервовано гризти держалко своєї парасольки.

— Ну от що, містере Вілсон, — мовив Джордж, підступивши до нього, і рішуче сів навпроти. — Подивіться на мене. Ось я тут перед вами — чи не точнісінько така сама людина, як ви? Погляньте на моє обличчя, на руки, на статуру… — І молодик згорда випростався. — То чому ж я не така людина, як усі? Ось ви послухайте, містере Вілсон, що я вам розкажу. Мій батько був одним з ваших кентуккійських поміщиків. То він навіть не завдав собі клопоту подбати про те, щоб після його смерті мене не виставили на продаж разом з його кіньми та собаками. Я бачив, як мою матір та сімох її дітей пустили з торгів. Всіх сімох продали в неї перед очима,

одного по одному, і всіх різним хазяям. Я був найменший. Вона впала на коліна перед отим моїм паном і почала благати, щоб він купив і її разом зі мною, — тоді хоч одна дитина лишилася б при ній. Та він відштовхнув її своїм важким чоботом, я сам це бачив. І останнє, що я чув, коли мене вже прив’язували до його коня, щоб везти геть, було материне голосіння.

— Ну, а далі?

— Мій хазяїн мав справи з одним із тих торговців і згодом перекупив у нього мою старшу сестру. Вона була хороша дівчина — гарна на вроду, як і моя нещасна маяти, цнотлива, добре вихована. Спочатку я радів, що її куплено, бо мав тепер коло себе хоч одного друга. Та скоро мені довелося про це шкодувати. Я стояв під дверима, пане, і чув, як її шмагали нагаєм. Кожен удар боляче краяв мені серце, та я нічим не міг їй допомогти. А відшмагали її лише за те, що вона хотіла жити як годиться доброчесній дівчині; але ж за вашими законами невільниці не мають права на таке життя. Останній раз я побачив її закуту в кайдани разом з цілим гуртом рабів, яких мали везти на продаж до Нового Орлеана, хоч ото була і вся її провина. Відтоді я більше про неї не чув…

Минали довгі роки. Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побоїв та голоду. Вірите, пане, такий був голодний, що радо гриз кістки, які кидали собакам. Та навіть тоді, малим хлопчиськом, коли я плакав ночами, лежачи без сну, я плакав не від голоду, не від болю. Ні, сер. Я плакав за матір’ю, за сестрами, плакав, бо не мав у цілому світі жодної прихильної до мене душі. Я ніколи не знав ні втіхи, ні розради, не чув ні від кого ані слова доброго, аж доки потрапив на вашу фабрику. Ви, містере Вілсон, перший повелися зі мною по-людському, ви напучували мене на добро, прилучали до науки, допомагали звестися на ноги, і я безмежно вдячний вам за все.

А потім я познайомився зі своєю дружиною. Ви бачили її, сер, і знаєте, яка вона красуня. Коли я переконався, що й вона покохала мене, коли ми з нею побрались, я себе не чув від щастя. Вона ж і душею така сама прекрасна, як і на вигляд. Але що ж далі? А далі з’являється мій хазяїн, забирає мене від роботи, від товаришів, від усього, що було мені любе, і кидає в самісінький бруд і гній! За що? За те, каже він, що я забув, хто я такий, отож він, мовляв, змусить мене затямити, що я всього-на-всього нікчемний негр! Та й це ще не все. Врешті йому заманулося розлучити мене з дружиною, і він звелів, щоб я покинув її і став жити з іншою жінкою, І на все це дають йому право ваші закони! Ви тільки подумайте, містере Вілсон! Кожне, так, кожне з цих лиходійств, що знівечили життя моїй матері, сестрі, дружині й мені самому, вчинено з дозволу отих ваших законів. Адже кожному господареві в Кентуккі вільно таке чинити, і ніхто не має права сказати йому зась! І оце ви називаєте законами моєї країни? Ні, сер, я не маю рідної країни, так само як не маю батька. Але я знайду її. Від вашої країни мені нічого не треба — нехай лиш дадуть мені спокій, щоб я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся до Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й захищатимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму. Та якщо хто й надумає мене спинити, хай начувається, бо я битимусь за свою волю на відчай душі, до останку!

Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі його палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.

— Сто чортів їм у печінку! — раптом скипів він. — Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся. Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого… цебто постарайся не вбивати. Як на мене, то краще цього не робити, їй-право… А де твоя дружина, Джордже? — спитав він, починаючи й собі збуджено ходити по кімнаті.