Хатина дядька Тома
Шрифт:
Отямилась я в гарній чепурній кімнаті, але не в своїй. Мене доглядала якась стара негритянка, приходив лікар, і всі дуже піклувалися мною. Трохи згодом я дізналася, що Батлер десь поїхав, а мене залишив у цьому домі на продаж, — тим-то коло мене так і упадали.
Я не хотіла одужувати й сподівалася, що помру, але всупереч моїй волі гарячка минула, я помалу одужала й зрештою звелася на ноги. Тепер мені щодня загадували пишно вбиратися, і в дім раз у раз приходили покупці. Вони стояли з сигарами в зубах, розглядали мене, про щось питали, обговорювали ціну.
Та я була така мовчазна й похмура, що ніхто не хотів мене купувати. Мої доглядачі навіть пристрашили мене побоєм, якщо я
Нарешті одного дня прийшов чоловік, на ім’я Стюарт. Він начебто відчув до мене жаль, бо зрозумів, що серце мені крає якесь страшне горе, потім став учащати в той дім, балакав зі мною на самоті й помалу умовив розповісти йому про все. Кінець кінцем він купив мене й пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти і викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де служив мій Генрі, але там йому сказали, що хлопчика продано якомусь плантаторові з Перлової річки, і то була останнє, що я почула про свого сина. Потім Стюарт розшукав мою доньку: вона жила в якоїсь старої жінки. Він пропонував за неї великі гроші, але господиня не схотіла її продати. А Батлер, дізнавшись, що дівчинку хочуть купити для мене, звелів переказати мені, що я ніколи більше її не побачу.
Капітан Стюарт був дуже добрий до мене. Він мав багату плантацію і забрав мене з собою туди. Через рік я народила хлопчика. Ой, моя крихітка! Як я його любила! Він так нагадував мені мого нещасного малого Генрі! Але я вирішила, — так, твердо вирішила, — що більш ніколи не зрощу жодної дитини! Отож, коли маляті минуло два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, поплакала над ним, а тоді дала йому опійної настоянки і пригорнула до грудей, аж поки воно заснуло навіки. Як я тужила та плакала за ним! І хто міг подумати, що я дала йому опію навмисне, а не випадково. Та це один з небагатьох моїх вчинків, якими я можу тепер утішатися. І я не шкодую про нього й досі, бо хоч цій моїй дитині не довелося страждати. То що кращого, крім смерті, могла я дати їй, бідолашній?..
А потім спалахнула пошесть холери, і капітан Стюарт помер. Ті, хто хотів жити, помирали, а я… я була на порозі смерті — і вижила! Мене знову продали, і так я переходила з рук до рук, аж доки стала в’янути, братися зморшками, тоді захворіла на пропасницю, а потім мене купив цей негідник і привіз сюди… І от я туті.
Жінка замовкла. Вона розповідала свою історію квапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, до ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка й несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним кроком її довгі чорні коси.
— Ось ти кажеш, — обізвалася вона знову, — що є бог і що він усе бачить. Хтозна, може, й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день страшного суду, коли все випливе на світ. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все дрібниця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, мабуть, вистачило б, щоб спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися в мене під ногами. Так, так! І в день страшного суду я стану перед богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!
Замолоду я вважала себе побожною і ревно молилася. А тепер душа моя пропаща, нею заволоділи демони зла. Вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі, підбурюють на лихе діло… І я таки вчиню його, скоро вже, скоро! — мовила вона, стиснувши кулаки, і її похмурі чорні очі спалахнули безумним огнем. — Я спроваджу цього негідника туди, де на нього давно вже чекають, у самісіньке
У занедбаній коморі пролунав її довгий безтямний сміх. Та одразу ж після того вона повалилася додолу, і все її тіло струснули конвульсивні ридання.
Однак за якусь хвилю цей істеричний напад минув. Вона поволі підвелась.
— Чим я можу, ще допомогти тобі, бідолахо? — уже спокійно запитала вона, підступивши до Тома. — Води дати?
У голосі її бриніли лагідні, співчутливі нотки, особливо дивні після того недавнього дикого спалаху. Том попив води й жалісливо зазирнув їй у вічі.
— О пані, якби ви звернулися до того, хто здатен відживити вашу душу!
— До кого ж це? Де він і хто він?
— Бог.
— Дівчинкою я бачила його образ над вівтарем, — промовила Кассі, замислено втупивши перед себе похмурі очі. — Але тут його нема! Тут нема нічого, крім зла та безмірного, нескінченного розпачу! Ой леле!..
Вона приклала руку до грудей і болісно зітхнула, неначе завдаючи собі на плечі важкий тягар.
Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.
— Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.
І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.
Розділ XXXV
Прикмети
Вітальнею в домі Легрі була простора довгаста кімната з великим каміном. Колись вона була виклеєна гарними дорогими шпалерами, та з часом вони вицвіли, пошарпались і тепер безформними клаптями звисали з вогких стін. У кімнаті стояв той нудотний, нездоровий дух вогкості, бруду й занепаду, який часто можна почути в старих замкнених будинках. На шпалерах видніли плями від пива та вина, а подекуди їх прикрашали якісь записи крейдою і довгі колонки цифр, неначе хтось розв’язував там арифметичні приклади. У каміні стояла жаровня, повна палахкотливого жару: хоч загалом погода була досить тепла, проте в цій. великій кімнаті вечорами завжди відчувалася вогкість і холод; до того ж Легрі потребував огню розкурювати сигари й гріти воду на пунш. Багряний відсвіт жару осявав непривабну картину безладдя: по всій кімнаті були розкидані сідла, вуздечки, всіляка збруя, гарапники, пальта й інша одіж, а серед того розгардіяшу отаборилися собаки, про яких ми вже згадували, — котрому де до вподоби.
Легрі готував собі пунш. Наливаючи в склянку гарячу воду із щербатого чайника з відбитим носком, він бурчав.
— Щоб йому добра не було, тому Сембо! Це ж він нацькував мене на нових невільників. А тепер той негр цілий тиждень не зможе вийти в поле, і якраз коли сама робота!
— Атож, отак у тебе все, — обізвався чийсь голос за його кріслом. То була Кассі, що нечутно зайшла до кімнати.
— Ха! Це ти, відьмо! То ти вернулася?
— Еге ж, — холодно мовила вона, — вернулася, щоб поставити на своєму.
— Брешеш, бісова шкапо! Я свого слова не поламаю. Або шануйся, або забирайся до селища й живи та роби, як усі.
— Та я б рада жити в найбруднішій халупі, ніж бути в тебе під п’ятою! — сказала жінка.
— Хоч так, хоч так, а ти однаково в мене під п’ятою, — промовив Легрі, дико вискалившись на неї. — Отож утішся, люба, сідай-но мені на коліна та послухай розумної поради, — додав він, поклавши руку їй на стан.
— Гляди, Саймоне Легрі! — вигукнула жінка, дико зблиснувши очима, і в погляді її майнув страхітливий безтямний вогонь. — Ага, злякався, Саймоне! — зловтішно докинула вона. — І недаремної Начувайся, бо в мені сидить сам сатана!