Химерне місто Дрободан

Соколян Марина Іванівна

– О Боги, – простогнав я, трохи отямившись, – А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?

Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.

– Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.

– Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався.

Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?

Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.

– Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.

Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.

– Архів!?

– Так, – він трагічно зітхнув, – до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…

– Як неординарно! – захоплено промовив я.

– Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра – капучіно, волосся – відтінку кави гліссе, губи – мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…

Він замріяно замовк.

– Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?

– Ні, сексом ми не займалися.

– Ех, невдачка! А до чого тут Архи?

– А, – він понизив голос, – коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.

– Ну-ну.

– Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.

– Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.

– Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.

– Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?

– Вони зрозуміли, що задум

їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.

От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.

– Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?

– Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.

– А що, – обережно промовив я, – є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?

– О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.

– Та ти що-о… – протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.

***

Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше – бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося – на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле – люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.

Конец ознакомительного фрагмента.