Homo Novus (на украинском языке)
Шрифт:
З'ївши шоколад, Аркадiя ще й пальцi облизала, такi довгi й меткi.
– Дивуюсь я тобi, Фiле, наче й серйозний хлопець, а городиш усякi дурницi.
– Що ти маєш на увазi?
– Та що... "Пiдеш у медичний... Працюватимеш..." Оце так плани на майбутнє!
– В її голосi чулася дражливiсть, несподiвана для Фiла.
– Я-то пiду в iнститут, диплом знадобиться. А ти?
– Що я?
– здивувався Фiл.
– От закiнчу аспiрантуру, дисертацiя майже готова, ще рiк-два - i я стану кандидатом. Усе йде нормально.
Аркадiя повернулась до нього лицем, i в мiсячному маревному свiтлi воно
Аркадiя уїдливо перекривила:
– "Стану кандидатом... усе йде нормально..." Грандiозна перспектива! Ощасливив...
– А що? Вчений ступiнь кандидата... В кожному разi, матерiально будемо забезпеченi.
– Осиплеш мене брильянтами! Аметистами! Смарагдами! Чи не так?
– Ну, знаєш... я й не знав...
– "Знаєш - не знаєш", - знову перекривила Аркадiя, i це в неї вийшло так кумедно, що Фiл розсмiявся.
– Тiшся, тiшся...
– Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискiтки, то он, бачиш?
– Фiл показав угору.
– Знiму тобi зiрку з неба...
Аркадiя жарту не сприйняла.
– Нi, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знiмають зiрки з неба. Тебе вдовольняють i лойовi свiчки.
– Облиш. Поглянь, як гарно..,
– Сентименти. Охи та ахи.
Злостивiсть заразлива, i Фiл вiдчув, як почав гiршати його настрiй, як на очах розтанула поетика ночi, все посiрiло, наче посипане попелом. Розмова не клеїлась. Як не заспокоював Аркадiю, як не втiшав - лишалась похмурою. Нарештi не витримав i спитав:
– Скажи менi прямо: чого ти хочеш?
– Оце по-дiловому, - стрiпнула волоссям Аркадiя.
– Не розпускай нюнi, куй залiзо, поки гаряче, - ось чого я хочу.
– Ну-ну...
– Ти поводишся, Фiле, як наївний провiнцiал. Не ображайся, це я кажу в наших спiльних iнтересах...
– Голос її пом'якшав, з'явилися лагiднi нотки, якi завжди хвилювали Фiлову душу.
– Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничiсть щодо мене... Навiщо все це?
– Розумiєш... Я хотiв уникнути стресових ситуацiй. Тобi треба змiцнитись...
Аркадiя покуйовдила йому чуприну, i цим жестом одразу вiдновила душевну рiвновагу нареченого.
– Я вже зовсiм здорова, i ти це прекрасно знаєш. Навiщо ж ти мене морочиш?
– Ти... про одруження?
– I про це. Як ми оформимо шлюб, коли... мiй паспорт у похоронному бюро?
Якби це було вдень, Аркадiя могла б побачити, як вибалушились Фiловi очi.
– То ти... знаєш?!
– Авжеж.
– Вуста її схитнулись посмiшкою.
– Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дiвчину. Втiм, я була допитливою i... в першому життi. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше - мама. Не провiдала жодного разу! Потiм твої дослiдження моєї пам'ятi... Ну, i оцей самий фiлотрон, де я була, немов у сповитку... А потiм - поглянула на свiй живiт, а там не те Що шраму, навiть пупка немає. Отодi я й замислилась...
– Але як ти зумiла вивiдати? Усi ж обiцяли мовчати!
– О, ти не знаєш жiнок. Вони, правда, мовчали, та я пiдiбрала ключик, хоча й примiтивний, зате безвiдмовний. Висмiяла одну пiдстаркувату кокетку, вона розiзлилась i випалила менi все.
Тепер уже Фiл запустив свою
– Дивуюсь я тобi, - говорила Аркадiя, не помiчаючи його сум'яття. Iнший би розтрубив про своє досягнення на весь свiт, а вiн хоче, щоб нiхто й не чув i не знав. Скромник.
– Я ж iз-за тебе, - почав обережно виправдуватися Фiл, - розумiєш... була небезпека психiчного потрясiння. I взагалi... Коли б нас не пов'язувало почуття... Не можна iгнорувати етику...
Аркадiя мовчала, даючи йому можливiсть виговоритись. Фiл виправдувався, наче був у чомусь винний, i це тiшило її самолюбство: не чоловiк, а рояль, торкни тiльки потрiбну клавiшу.
Розповiвши про всi складнi перипетiї експерименту, про свої сумнiви, надiї та сподiванки, недремне чергування бiля електронної апаратури, в роботi якої iнколи траплялися перебої, Фiл прошепотiв риторичне запитання:
– Хiба я мiг думати про славу? Менi потрiбна тiльки ти! Та коли б iшлося не про тебе - мабуть, нiчого б i не вийшло... Не вистачило б сили волi, смiливостi. Якби ти знала, скiльки було розчарувань, страху... Розчулений, уткнувся головою в її колiна.- Я працював задля тебе, заради нашого кохання.
– Сподiваюсь, тепер ти не розлюбив мене?
– Аркадiя погладила йому голову i шию.
– Ти ще питаєш!
– пошерхлими губами прошепотiв екзальтований Фiл.
Аркадiя легенько затулила долонею його вуста.
– Любий мiй... Натерпiвся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тiльки задля мене, а й заради всiєї науки. Ти бiльше не будеш приховувати свого вiдкриття, правда? Це ж генiальне вiдкриття, iсторична подiя!
– Ну, це вже занадто... Скромнiсть...
– Ет, до тебе ще не дiйшло, ти сам ще не осягнув... А скромнiсть, як уже помiчено, - прямий шлях до невiдомостi. Це ж тiльки подумати: виростив людину, тобто мене, з однiєї клiтини! Та це ж переворот в медицинi, бiологiї! А вiн: "Стану кандидатом..."' Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навiть ти один з учасникiв...
– Та нi, я - керiвник групи. Iдея i постановка експерименту моя, це всi знають, кому слiд знати.
– А в документах вiдбито?
– Звичайно. Є накази по Iнституту i по вiддiлу. Потрiбнi ж були асигнування...
– Ну, от i чудово. Тепер треба - i то з завтрашнього дня - оголосити про цю подiю ну хоча б у "Вечiрцi", я сама туди подзвоню. Потiм - науковi журнали... Пригадай собi операцiю пересадки серця - хiба вона може йти в якесь порiвняння з тим, що зробив ти? А iм'я професора Бернарда прогримiло на весь свiт!
– Аркадiя взяла якусь галузку i грайливо хвиснула Фiла по плечах.
– Ти зробив вiдкриття, але це ще не все, треба вмiти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику... Я зроблю тебе доктором! Потiм ти станеш у мене академiком!
Фiл слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Вiн i сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, анiж Аркадiя. Але наука... Вiн ще тiльки ступив на цю дорiжку, а скiльки на нiй перепон! Нi, ти навiть не уявляєш, дiвчино...
– Чуєш, дурненький, - хвиськала лозинкою Аркадiя, - я буду дружиною академiка! А що?
Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати - опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.
4