Хотин
Шрифт:
– О, це так, рука пророка, хай Аллах продовжить твої дні. Але…
– Що означає «але»? – зневажливо подивився на Гусейна султан.
– До Ходкевича підходять козаки…
– Хіба це має значення для моїх вояків? Ми зметемо мерзенних грабіжників, як воля Аллаха змітає невірних, перетворюючи їх на прах.
– Я не маю сумнівів у цьому, володарю. Однак хотів би попередити, що вони досвідчені воїни…
– Не розумію тебе, Гусейн-пашо, – різко перебив візиря Осман, – ти ділишся зі мною власним страхом?
– О, ні!
– Як ні, то я волів би не чути таких речей. Воїни мають вірити у свою силу. І віру цю повинен вселяти в них ти! То цим і займайся. Щоби розвіяти твої страхи, оголосити у війську від мого імені: за кожну голову козака
– Мудрість падишаха нескінченна, як плин часу! – зігнувся в черговому поклоні Гусейн-паша. У напівприкритих повіками очах він ховав образу, що виникла після звинувачень у браку хоробрості. – Я готовий віддати життя за тебе, о володарю!
– Поки залиши його. Що ще?
– Нічого гідного твоїх вух, сонцесяйний. Деякі труднощі, які виникли у війську, ми, слуги твої, владнали владою, дарованою нам тобою.
– Які ще труднощі?
– О, дрібниці. Були сутички між болгарами й черкесами. Ці нікчемні тварюки посміли порушувати єдність у війську. Їх покарано.
– Так! Не зрозумів! Розповідай!
– Черкеси накинулися на болгар за те, що ті не послухали муедзина і не пішли до намазу. В сутичці загинуло півтори сотні аскерів.
– Шайтан! Чому я дізнаюся про все останній? Ви владнали все?
– Падишах може не турбуватися. З тих загонів страчено кожного десятого. Решті призначено по п'ятдесят ударів батогом. Я думаю, це їх заспокоїть.
– Гяури! Вони сміють порушувати спокій у війську! Шайтан!
– Якщо падишах послухає ради раба свого, я радив би не звертати на це уваги. Ми пошлемо невірних у перших рядах, коли почнеться бойовище. На їхніх спинах славні воїни ісламу отримають безкровну перемогу.
– Гаразд. Вели подавати сніданок, – Осман відкинув запону шатра над блискучими золотими сходинками.
Опівдні другого дня, після нетривалої стоянки, низові запорожці почали наздоганяти ар'єргард гетьманського війська. Спочатку передовий дозор, який їхав на три версти перед основними силами, а через якийсь час і сам Семен Шило побачили хмару куряви, що завжди переслідувала рух великого війська. Бородавка вже знав, що їх наздоганяє Шило, і трохи уповільнив рух полків, даючи можливість з'єднатися якомога раніше.
Місцевість по обидва боки шляху вже змінилась, і тепер широкі, не торкані плугом степи, подекуди розрізані рубцями байраків і балок, дали місце пагорбам та долинам. На пагорбах тяглися темні смужки лісів, що до них, підстеливши під себе жовті простирадла хлібних нив, тулилися мальовничі села й хутори. У долинах синіли блакитні очі ставків. У їхніх спокійних водах плюскалися срібні боки карасів, жовтіли квітучі водорості й гули цілі хмари болотної комашні. Подекуди береги ставків розташовувались біля самого шляху, опоясуючи биту дорогу довгими стеблами очеретів, серед яких дзвенів різноголосий жаб'ячий спів. Наблизившись до обозу останнього полку, Шило передав командування осавулові, а сам у супроводі двох джур погнав коня чвалом, наздоганяючи гетьмана Бородавку. Чвалати, минаючи порядки полків, довелося досить довго. Нарешті попереду крізь ліс козацьких списів заблищала срібна куля на верхів'ї гетьманського бунчука. Бородавка про щось жваво розмовляв із генеральним осавулом Тарасом Ганжою.
Гетьманські охоронці лише кинули на кошового насторожені погляди та одразу ж пропустили привітавшись. Семен Шило знав особисто майже кожного з них. Наблизившись до Бородавки, він зняв шапку.
– Чолом тобі, батьку козацький! Приймай у товариство!
Бородавка обернувся. На його похмурому чолі лежала глибокими зморшками заклопотаність. Побачивши запорізького кошового, гетьман щиро зрадів.
– А! Семене! Ну, здоров був, чортяко низовий! – дві міцні долоні зустрілись у дружньому потиску. – Зачекалися, зачекалися. Де ж твої соколи?
– У хвості, як завжди.
– Ну, ти на себе намовляєш: «у хвості, як завжди»!
– Що є, то є. Рвуться мої пани-молодці до роботи, не спиниш. У степах та плавнях жодного голодранця не залишилось, усе до війська. Ще три дні на Чорному шляху наздоганяли.
– По хліб козацький?
– Не без цього.
– Що ж, і його треба… Ну, розповідай, скільки людей привів, яких, як споряджені, скільки припасу.
– Ти нас знаєш, батьку. Споряджені добре, як-от: спис, мушкет, чотири пістони, шабля або келеп. Куші [7] та луки тільки в новиків [8] . Є по п'ять фунтів пороху на козака, куль, свинцю вдосталь.
7
Куша – зброя, що має форму лука для метання стріл.
8
Новик, або молодик – так козаки називали людей, які недавно пристали до війська й ще не зовсім опанували військову справу.
– Армата яка?
– От армата не дуже. Усього п'ять гармат, одна бастардова кольобрина [9] й чотири серпентини. [10]
– Не густо.
– Не густо… зате зарядів до них маємо вдосталь. От такі справи… А всіх нас шість тисяч. Решта в море пішли, я писав тобі у листі.
– Пам'ятаю, – Бородавка дещо спохмурнів.
Кілька хвилин мовчки позирав на дорогу поглядом стомлених очей з-під дорогої бобрової шапки, увінчаної самоцвітами і султаном із павичевого пір'я. Якоїсь миті Шилу здалось, що гетьман поривався щось сказати. Він поводив себе як людина, котра має прийняти важливе рішення і не впевнена в його слушності. Нарешті вимовив:
9
Бастардова кольобрина – польова довгоствольна гармата, калібру 10 см.
10
Серпентина – залізна гармата довжиною 1,6—1,9 м, калібру 5—11 см. Назву отримала від прикрас на стволі у формі переплетених змій.
– У мене вже кілька разів були посли від Ходкевича. Усе підганяє, лемко клятий. А в обозі припасів катма. У тебе як із цим?
– На місяць є провіанту. Гірше з сіном та з вівсом, але доки літо, коні пашу мають.
– Доки літо! Готуйся, Семене, до війни довгої. Отоманин великою силою пре. Тож треба подумати про запаси. Одне слово, йдемо спочатку в Молдавію, потрусимо волошина… Ти як на це?
Шило поважно схилив голову.
– Січ завжди жила за звичаєм, що його залишено від діда-прадіда, – мовив він неголосно, але чітко. – І цей звичай говорить, що запорожці мусять у всьому слухатися гетьмана українського, якщо це не супротив Святого Письма. Тож веди нас туди, куди твоя милість вважає за потрібне. А ми… ми збройною рукою будемо слугувати тобі й вірі православній.
Бородавка уважно подивився на кошового. Ні. Цей ні. Не з тих круків, які кружляють над ним, очікують, коли впаде без сил. З ним можна бути відвертим.
– Дякую, Семене. Шість тисяч – це добре… дуже добре. Який настрій?
– Як завжди.
Бородавка засміявся розкотистим сміхом:
– Дурне питаю! Козаки сплять і бачать, як би це бусурману в горлянку вчепитися… Я все за своє думаю, – він раптом став серйозним.
– Різне чую останнім часом. Усе різне, та одним миром мащене… Одними нитками шите. І у відданості присягаються. Ні! Тобі я вірю. Варшава мною не задоволена! Чуєш?! Варшава! Ніби я нею задоволений. Сиґізмунд, крулев'ята… всі! Сплять і бачать, як мене з дороги скинути. А все того, що руки їм не цілую, як декотрі. Розумієш, кого маю на увазі?