Хранителі Персня
Шрифт:
— Так, це ельфи, — сказав Фродо, — їх інколи можна зустріти поблизу Лісового Клину. Вони тут не мешкають, але зрідка приходять навесні чи восени зі своїх земель поза Баштовим Узгір'ям. Та як же доречно! Ви не бачили, але той Чорний Вершник зупинився і вже підкрадався до мене, а тільки-но вони заспівали, він відразу ушився. [90]
— Гаразд, але що робити далі? — нетерляче спитав Сем, занадто збуджений, щоб хвилюватися з нагоди якихось там вершників. — Хіба не можна піти поглянути на них?
— Тихо! — звелів Фродо. — Вони самі йдуть сюди. Почекаймо!
Спів наближався. Тепер чути було лише один дзвінкий голос. Він
А Елберет Гілтоніель
Сіліврен пенна міріельа менель аглар еленнатфануілос ле ліннатоннеф аер сін неф аерон…Цариця Західних країв,Нетлінне сяйво зір твоїхГорить крізь манівці земліІ править наші кораблі.Гілтоніель, о Елберет!Звільни нас з темряви тенет,О ти, що зоряні квіткиЗростила помахом руки,О Елберет, Гілтоніель!Царице зоряних земель!Несуть в серцях крізь плин віківБлукальці в сутінках лісівПресвітлих зір одвічний співЗа даллю Західних морів.Гілтоніель, о Елберет!— Вони співають про Елберет! — прошепотів здивований Фродо. — То ж це — ельфи Високого Роду! Найпрекрасніше з племен світу! Мало хто міг бачити їх у наших краях, бо їх взагалі небагато залишилось у Середзем'ї, на схід від Великого Моря. Це й справді дивний випадок!
Гобіти сиділи на узбіччі, сховані тінями. Незабаром ельфи з'явилися на стежці трохи вище від них. Вони йшли повільно, зоряним світлом сяяли очі їхні, волосся мерехтіло, ніби відбиваючи те світло. Вони не мали ні ліхтарів, ані смолоскипів, але довкола них повітря сяяло само по собі, так, ніби мав зійти місяць. Проходячи пою гобітів, вони мовчали, і тільки останній ельф, глянувши на гобітів, розсміявся:
— Вітаю тебе, Фродо! Так далеко від оселі — о такій пізній порі! Чи ти не заблукав? — Він покликав своїх супутників, й усі ельфи зібралися навколо гобітів. [91]
— Оце так диво! — казали вони. — Троє гобітів уночі серед лісу! Ми не чували про таке, відколи Більбо покинув цей край. Що ж це значить?
— Це значить попросту, о Пречудний Народ, — відказав Фродо, — що ми з вами йдемо однією дорогою. Я полюбляю прогулянки під зорями і радо приєднаюсь до вашого товариства.
— Але ми не потребуємо ніякої компанії, - сміялися ельфи, — адже гобіти такі нудні. А звідки ти знаєш, якою дорогою ми йдемо?
— А звідки ви знаєте моє ім'я? — відказав Фродо.
— Ми багато чого знаємо. Часто бачили тебе разом з Більбо, хоча ви могли й не помітити нас.
— Але хто ж ви такі, і хто старший серед вас?
— Старший я, Гілдор, — сказав той ельф, що перший заговорив з ними. — Гіддор Інглоріон з дому Фінрода. Ми — вигнанці, майже усі наші співплемінники вже давно відпливли на захід, а ми ще затримались ненадовго, перш ніж вирушити до Моря. Але дехто з нас
— О мудрі ельфи! — втрутився нетерплячий Пін. — Чи можете ви щось розповісти нам про Чорних Вершників?
— Про Чорних Вершників? — тихо перепитав Гілдор. — Але навіщо?
— Двоє таких наздоганяли нас сьогодні, або один траплявся двічі, - сказав Пін. — Коли ви наблизились, він відразу кудись пропав.
Ельфи обмінялися поглядами та кількома словами своєю мовою, й тільки тоді Гілдор відповів гобітам:
— Не варто говорити про це тут. Але вам дійсно краще піти з нами. Це не в наших звичаях, але сьогодні ми запрошуємо вас переночувати з нами, якщо бажаєте.
— О Пречудний Народ! — вигукнув Пін. — На таке щастя ми й сподіватися не могли!
Сем не пустив ані пари з вуст.
— Дуже дякую, Гіддоре Інглоріоне, — сказав Фродо, вклонившись. — Елен сейла люмен оментіельво (щаслива зірка зійшла у час нашої зустрічі)! — додав він ельфійською мовою.
— Гей, друзі, обережніше! — засміявся Гілдор. — Пильнуйте, щоб не вибовкати ненароком наших таємниць — бо ми зустріли когось обізнаного у Стародавній Мові! Певно, [92] Більбо був добрим вчителем! Отже, привіт тобі, друже ельфів! — сказав він, поклонившись Фродо. — Приєднуйся до нас із своїми друзями. Йдіть краще посередині між нами, щоб не загубитися. Та даруй, якщо втомишся, доки дійдемо до мети.
— Чом я маю втомитися? Куди ж це ви йдете?
— Сьогодні ми зупинимось на пагорбах за Лісовим Чертогом, за кілька миль звідси. Але там ви добре відпочинете, а йдучи звідти, скоротите шлях.
Вони пішли далі, не порушуючи мовчання, немов легкі тіні чи далекі вогні; бо ельфи (ще краще, ніж гобіти) вміють, коли треба, посуватися цілком нечутно. Піна незабаром потягло на сон, він спіткнувся раз, другий; але ельф, що йшов поряд, простягав руку і не давав йому впасти. Сем ішов поруч з Фродо, немов уві сні, й обличчя його відбивало переляк, змішаний з подивом та захопленням.
Ліс обабіч стежки густішав, дерева ставали молодшими та стрункішими; коли стежина стала спускатись, до улоговини між пагорбами, на схилах з'явилися зарості ліщини. Нарешті ельфи залишили стежку і пішли зеленою просікою, що її не було видно поза густим чагарником; вона вела по схилах, укритих лісом, до косогору, що простягався далі, ніж інші, у долину ріки. Раптом дерева розступилися, й відкрилася простора галявина, поросла травою, що здавалася сірою у нічній темряві. З трьох боків її обступив ліс, але зі сходу дерева росли лише нижче по схилу, так що їхні верхівки були на одному рівні з ногами гобітів, а ще нижче спали повиті туманом темні долини. Тільки у малому селищі Лісовий Чертог миготіли слабкі вогники.
Ельфи посідали на траві й почали упівголоса розмовляти між собою; про гобітів вони, здавалось, забули. Фродо та його супутники загорнулися у ковдри й плащі і задрімали. Було вжр дуже пізно, вогники у селищі один по одному згасли. Пін ліг на зелену горбинку й міцно заснув.
Високо у небі пливло сузір'я Реммірат, Зоряна Сіть, поволі виплив з-за туману рубіновий Боргіль, невгасимий самоцвіт. Потім легенько дмухнув вітер, туман розсіявся, й засяяв понад світом Небесний Мечоносець Менельвагор у мерехтливім вінці. Ельфи заспівали усі разом, під деревами несподівано спалахнуло яскраве полум'я.