Хранителі Персня
Шрифт:
Раптом, на власний подив, Фродо відчув приплив гніву. «За Гобітанію!» — вигукнув він і, підскочивши до дверей, простромив Жалом огидну ногу. Чудовисько завило, нога відсмикнулася, ледь не вирвавши Жало з руки Фродо; чорні краплі з клинка впали на підлогу, задимилися. Боромир натиснув на двері й знову зачинив.
— Гобітанія відкриває рахунок! — вигукнув Арагорн. — Гобіт вміє жалити. Добрий клинок у тебе, Фродо, син Дрого!
У двері вдарили раз, потім ще й ще — били молоти, бив таран. Зі скрипінням, повільно стали вони піддаватися; щілина все збільшувалася, крізь неї пустили
Скільки було ворогів, Хранителі не лічили. Орки лізли й лізли, але їх невдовзі збентежила сила опору. Двом Леголас простромив стрілами горлянки, третього, який стрибнув на могилу Баліна, зарубав Гімлі. Боромир і Арагорн поклали багатьох. Коли кількість забитих перевищила дюжину, орки з верещанням відступили, залишивши захисників Літописної палати неушкодженими, якщо не рахувати подряпини поперек лоба в Сема. Швидко присівши, він врятувався від загибелі, а сам звалив свого супротивника-орка відчайдушним ударом арнорського кинджала. І такий вогонь палав у його карих очах, що й Піскун-млинар, якби довелось йому це побачити, поспішив би забратися геть.
— Тепер час! — крикнув Гандальф. — Рушаймо, поки троль не повернувся!
Але не встигли вони відійти, Пін і Меррі не ступили ще на сходи, коли ватажок орків, величезний, майже людського зросту, у чорній броні з голови до п'ят, увірвався до Палати; за ним у дверному прорізі скупчилися його вояки. Широка пласка пика, розкосі очі палають, наче жарини, червоний язик звішується з пащі… Він розмахував довгим списом; великим щитом відбив удар Боромира, відтіснив [343] його й жбурнув на землю. Арагорн заніс меча, але орк гарчнув під його руку зі спритністю змії, що нападає, прослизнув поміж Хранителями і метнув списа прямо в груди Фродо. Спис прошив правий бік і прикував Фродо до стіни.
Сем з криком рубонув по ратищу списа, і воно зламалося. Орк відкинув уламок і схопився за ятаган, але тут на нього обрушився Андріл. Спалахнуло полум'я, шолом тріснув. Орк упав з пробитою головою. Його ватага тікала, завиваючи, під натиском Боромира й Арагорна.
А барабани у глибинах усе гриміли — друм-рок, рок; гуркіт розкочувався підземеллям.
— Час! — вигукнув Гандальф. — Зволікатимемо — загинемо. Біжіть!
Арагорн підхопив Фродо, що осів під стіною, і кинувся до сходів, підштовхуючи перед собою Меррі й Піна; інші вирушили слідом, але Леголасу довелося відтягати Гімлі силоміць: забувши про небезпеку, гном сидів біля гробниці Баліна, схиливши голову. Боромир закрив за собою східні двері. Із скреготінням провернулися вони на петлях, але нічим було скріпити залізні кільця затвору.
— Зі мною все гаразд, — промовив Фродо. — Я можу йти. Пусти мене!
Арагорн від подиву заледве не впустив його.
— Ти не вбитий!
— Поки що ні! — сказав Гандальф. — Але зараз немає часу дивуватися! Йдіть далі, весь час униз сходами! Там зачекайте на мене, але якщо я затримаюсь, йдіть самі! Не зволікайте і обирайте шлях праворуч та вниз;
— Але не можемо ж ми залишити тебе одного захищати двері! —
— Робіть, як я велю! — розлючено гаркнув Гандальф. — Мечі тут більше не допоможуть. Рушайте!
У цьому проході не було вікон. У цілковитій темряві спустилися вони навпомацки довгими сходами, а потім озирнулися, але нічого не побачили, тільки далеко вгорі слабко світився вогник патериці. Маг начебто стояв на варті біля зачинених дверей. Фродо, важко дихаючи, привалився до Сема, а той обхопив його руками. Так стояли вони, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, наче він чує нагорі неясне бурмотіння голосу Гандальфа, хоча нахилене склепіння доносило лише луну. Розібрати слова не вдавалося. [344]
Стіни підземелля ходили ходором. Раз у раз знову розкачувалися удари барабана: ррок, ррок.
Раптом на верху сходів виріс оберемок білого світла, потім почулося глухе ревіння й важкий удар. Барабани несамовито забили: дррум-рок, дррум-рок — і замовкли. Гандальф скотився сходами, ледь не поваливши друзів на землю.
— Ну, справу зроблено! — сказав він, підвівшись на ноги. — Усе, що можна було, я виконав. Але мені дістався неабиякий супротивник, важкадовелося! Гаразд, нема чого стояти тут, рушаймо далі! Якийсь час доведеться обходитися зовсім без світла — мені треба отямитись. Ходімо, ходімо! Гімлі, де ти? Підеш уперед, зі мною. А ви всі тримайтеся ближче до нас!
Хранителі, спотикаючись, пошкандибали за магом, не розуміючи, що трапилося. Барабани гриміли знову, тепер далеко й глухо, — але вони рухалися за загоном. І ніяких інших ознак погоні — ані голосів, ані тупотіння ніг. Гандальф ішов, нікуди не повертаючи: коридор вів у потрібному напрямку — вниз. Раз у раз траплялися сходинки, по п'ятдесят і більше, і в цілковитій темряві вони становили на той час головну небезпеку: розрізнити початок спуску було неможливо, аж доки нога не ступала в порожнечу. Гандальф простукував шлях патерицею, наче сліпий.
За годину вони пройшли трохи більше милі та подолали багато таких сходів. Погоні, як і раніше, не було чутно. Уже можна було сподіватися на щасливий кінець. Подолавши сьомий проліт, Гандальф зупинився.
— Стає жарко! — сказав він. — Ми вже, найімовірніше, спустилися до рівня воріт. Мабуть, треба знайти заворот-ліворуч, ближче на схід. Сподіваюсь що вихід уже недалеко. Ну й втомився ж я! Треба перепочити хвилинку, хоча б усі орки, які коли-небудь тут гасали, гналися за нами.
Гімлі взяв його за руку і допоміг присісти на сходинку.
— Що ж трапилося там, біля дверей? — запитав він. — Чи зустрів ти когось… ну, хто бив у барабан?
— Не знаю, — зізнався Гандальф. — Не знаю, хто протистояв мені. Я нічого кращого не придумав, як накласти закляття замикання. Я їх знаю багатопале для надійного замовляння потрібний час, та й тоді двері можна виламати силоміць. Я чув голоси орків і знав, що їм зовсім не важко проламати двері. Вони балакали своїм мерзотним наріччям [345] ледь зрозумілим, я вловив одне слово: «гхощ», тобто «вогонь». Потім вони злякано принишкли — там, за дверима з'явилась якась страшна істота: хтось узявся за кільце і одразу відчув і мене, і моє замовляння.