Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик
Шрифт:
— Ой, Бругу, та поїхали, — втрачаючи терпіння, сказав Шаста. — Дай їм спокій, нехай їдуть своєю дорогою. Хіба не бачиш? Вони не хочуть з нами.
— Хочемо, хочемо, — стрепенулася Гвіна.
— Послухайте, — мовила дівчина, — я не проти їхати з Вами, шановний Бойовий Коню. Але що робити з хлопцем? Звідки мені знати, що він не шпигун?
— Треба було відразу сказати, що моє товариство Вам не до вподоби! — образився Шаста.
— Спокійно, Шасто, — зупинив його Бругу. — Тархіна має цілковиту рацію. Я ручуся за хлопця, тархіно. Він був зі мною щирим і добрим товаришем. До того ж він або нарнієць, або верхоландець.
— Ну що ж, тоді гаразд. Їдьмо разом.
Дівчина підкреслено зверталась лише до Бругу, даючи зрозуміти Шасті, що його думка не надто її цікавить.
—
Діти так і зробили. Коні стали пастися. Аравіса відкрила торбу з харчами, але Шаста набурмосився і сказав, що не голодний. Хлопець хотів виглядати гордо й неприступно, а що у рибальській хатині годі було навчитися мистецтва добре триматися, то вийшло у нього якраз навпаки. Шаста відчув це і тепер узагалі не знав, на яку ступити. Тим часом коні легко знайшли спільну мову. Вони згадали чимало знайомих місцин у Нарнії (наприклад, луки над Бобровою гаттю) і навіть з’ясували, що доводяться одне одному троюрідними братом і сестрою. Діти ж уперто бавилися в мовчанку. Нарешті Бругу, аби розвіяти напруження, запропонував:
— А тепер, тархіно, розкажіть нам про себе. Тільки не поспішайте: тут так гарно… та й часу досить.
Аравісу не довелося довго чекати. Вона одразу вмостилася на траві і стала розповідати. І вже з першого речення її мова, навіть тон голосу, змінилися. Річ у тім, що у Калормені оповідання історій, вигаданих чи правдивих, вважається мистецтвом, якого діти спеціяльно навчаються, як-ось в Англії дівчатка і хлопці вчаться писати твори. Тільки люди залюбки слухають різні бувальщини, а я не знаю нікого, хто б любив читати твори.
Розділ 3. Під брамою Ташбану
— Звати мене, — почала дівчина, — Аравіса-тархіна. і я єдина донька Кідраша-тархана, сина Рішті-тархана, сина Кідраша-тархана, сина Ілзомбрега Тісрока, сина Ардиба Тісрока, який виводить своє коріння від бога Таша. Мій батько управляє округою Калавар. Він єдиний, хто має право не роззуватись перед Тісроком (хай живе вічно!). Моя мати (хай боги дарують їй мир!) померла і батько взяв собі за дружину иншу. Один мій брат поліг у битві, упокорюючи бунтівників на далекому заході, а другий ще дитина. Так сталося, що моя мачуха, зненавиділа мене, ніби я заступала їй сонце, поки ото жила у батьківському домі. Вона вмовила батька, аби той пообіцяв мене за дружину Агошті-тархану. Той Агошта — низького роду, однак лестощами та підступом він добився прихильности Тісрока (хай живе вічно!), здобув титул тархана і зараз є правителем багатьох міст. Коли відійде теперішній великий візир, на цю посаду напевно оберуть Агошту. Але йому вже десь шістдесят літ, у нього на спині горб, а вид як у дикобраза. Та батько, піддавшись намовам мачухи, таки спокусився на багатство й могутність Агошти і послав до нього гінців із вісткою, що готовий видати мене за нього. Агошта охоче прийняв пропозицію і сповістив, що хотів би пошлюбити мене ще цього літа.
Коли ці новини дійшли до мене, світ згас у моїх очах. Я впала на ліжко і проплакала цілий день. Але зранку підвелася, обмила лице і звеліла осідлати Гвіну, мою кобилу, взяла з великої зали гострий кинджал, який завжди служив братові у західних війнах, і рушила з подвір’я. Я подалася у бік лісу. Батьківський палац залишився позаду. Невдовзі я виїхала на якусь галявину, на яку, виглядало, досі не ступала людська нога. Я зістрибнула з кобили і вийняла кинджал. Потім розрізала свою одіж там, де, як мені здавалось, найближче до серця, помолилась до всіх богів, аби по смерті вони поселили мене поруч із моїм братом, заплющила очі, зціпила зуби і при готувалась увігнати кинджал собі у ліву грудь. Та заки я зробила рух, ця кобила заговорила до мене людським голосом. Вона сказала: «О моя пані, благаю,
— Я б ніколи так добре не сказала, — зніяковіло пробурмотіла кобила.
— Чш-ш, пані, чш-ш, — цитьнув Бругу, який захопився розповіддю. — Вона говорить величавою калорменською мовою. Жоден придворний оповідач Тісрока не зумів би це зробити ліпше за неї. Прошу, тархіно, розповідай, розповідай.
— Почувши людську мову з уст моєї кобили, — повела Аравіса далі, — я подумала, що страх відняв мені розум. І стало мені дуже соромно, бо всі з мого роду боялися смерти не більше, ніж укусу комара. Я знову підняла кинджал. Але Гвіна підійшла зовсім близько, поклала голову мені на груди, заступивши клинок, і м’яко докорила, що чиню необдумано. Вона розмовляла зі мною, наче мати зі своєю донькою. Від подиву я просто остовпіла, отож забула про Агошту і про те, що збиралася вчинити, і спитала: «О моя Гвіно, як ти навчилась розмовляти мовою доньок Євиних?» А Гвіна розповіла мені те, що вже відомо шановному товариству, що у Нарнії є звірі, які вміють розмовляти, і що її викрали, коли вона була ще маленьким лошатком. Вона говорила про нарнійські ліси та річки, про величні замки та гінкі вітрильники. Я вигукнула: «В ім’я Таша, Азарота й Зардинах, Владарки Ночі, моє найбільше бажання потрапити до країни Нарнії». — «О моя пані, — відповіла кобила, — у Нарнії ти знайдеш своє щастя, бо там дівчат не віддають заміж без їх згоди».
Порозмовлявши ще трохи із Гвіною, я відчула, що у моє серце повернулася надія, і подякувала богам, що не заподіяла собі смерти. Ми з Гвіною про все домовились. Повернувшись додому, я зодяглась у свої найкращі строї, а тоді стала співати й танцювати перед батьком, вдаючи, ніби дуже радію, що він віддає мене за Агошту. Я сказала: «О батечку мій рідний, о радосте очей моїх, дозволь мені здійснити триденну прощу у священні гаї, аби принести там прощальну жертву Зардинах, Владарці Ночі та Дів, бо так личить нареченим, які готуються до заміжжя. Зі мною поїде одна моя подруга». І він відповів мені: «О доню, о радосте моїх очей, хай станеться за словом твоїм».
Та вийшовши з батькових покоїв, я відразу знайшла найстаршого раба, що виконував найважливіші доручення. Коли я була ще маленька, він не раз гойдав мене на колінах. Я знала, що він любить мене більше, ніж повітря і сонце, тому взяла у нього слово зберігати таємницю і попросила написати листа батькові начебто від мене. Слуга плакав і вмовляв змінити рішення, та врешті-решт промовив: «Слухаю і скоряюсь», — а відтак виконав усе, чого я жадала. Я закрила лист печаттю і сховала у себе на грудях.
— Про що ж ішлося у тому листі? — поспитав Шаста.
— Не поспішай, юначе, — зупинив хлопця Бругу. — Тархіна обов’язково розкаже нам про той лист, коли настане час. Говори, Аравісо.
— Потім я покликала дівчину, що мала прислуговувати мені при здійсненні обрядів, і сказала їй, щоб наступного ранку збудила мене вдосвіта. Я трималася так, наче мені дуже весело, і запропонувала їй келих вина. Та я підмішала їй зілля, від якого людина спить цілу добу. Тільки-но челядь у батьковому домі поснула, я встала і вбрала на себе братові обладунки, які завжди зберігала у своїй спальні на пам’ять про нього. Гроші та кілька добірних діямантів я сховала у черес, а далі зібрала собі на дорогу харчі, осідлала Гвіну та о другій сторожі рушила в дорогу. Проте їхала я не до священного гаю, як думав мій батько, а на північний схід, до Ташбану.
Я була певна, що упродовж трьох днів батько не шукатиме мене, бо повірив моїм словам. На четвертий день ми прибули у велике місто Азим-Бальда. Місто це розкинулось на перехресті шляхів і з нього на прудких конях в усі кінці мчали посланці Тісрока (хай живе вічно!). До привілеїв великих тарханів належало те, що вони могли, у разі потреби, вдаватися до послуг гінців володаря. Отож я підійшла до чільника Азим-Бальдинської пошти і сказала: «О зверхнику над гінцями, ось тобі лист від мого дядька Агошти-тархана до Кідраша-тархана, правителя Калавару. Ось тобі п’ять кресцентів. Негайно відправ листа». І чільник гінців відповів: «Слухаю і скоряюсь».