Хто ти?
Шрифт:
Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.
— Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…
Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:
— Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…
Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі.
5
Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?
Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?
Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.
Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..
— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.
Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.
Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…
— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.
Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.
Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.
— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!
— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.
— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..
Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.
— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.
Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.
— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..
— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…
— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…
— Рано, рано ще, —
— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?
Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:
— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?
Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:
— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…
Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.
— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.
— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…
— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…
Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.
— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…
І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.
Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.
— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?
— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…
Мати злякано сплеснула руками.
— Полетиш? Куди?
Павло з’їв вареника. Засміявся.
— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!
По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.
Павло зітхнув, тихо сказав:
— Матусю… Не треба. Матусю…
— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…
— От і домовились! — бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. — Та ти не журись, коли то ще буде!..
— Знаю я тебе, — слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. — Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!
— Може, не пустять, — сказав Павло з сумнівом.
— Хіба такого не пустиш? — з прихованою гордістю заперечила мати. — Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…
Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…