Хто ти?
Шрифт:
Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:
— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..
Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася
— Тужся! Тужся, бідненька ти моя! — кричала вона.
Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого — ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..
В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.
— Дочка! — закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?..
— Оксана, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко…
— Гарне ім’я, — похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..
Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.
— Чого вона мовчить? — запитала злякано.
Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…
КІНЕЦЬ
Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше — пучок жовтого колосся пшениці.
І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…
Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…
…ЧИ ПОЧАТОК?
Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився
— Невже… все… Невже на цьому закінчилось?
Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.
— Закінчилось? — перепитав він. — Навпаки. Тільки почалося…
— А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..
— Чудес не буває, — тихо мовив юнак. — Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, — лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?
— Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..
— Невже не догадались? — усміхнувся юнак. — Я Юрко.
— Юрко? Малий партизан?
— Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…
Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі — ясні і відкриті — створюють враження молодості.
— Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…
Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.
— Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку — будь ласка…
Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗІРКА В ІМЛІ
Мелодія перша
ДОРОГА СЛІЗ
САМОТНІСТЬ
Де вона? Що з нею?
Навколо вогонь. Спека. Немає ні краплі повітря.
Оленка хоче зітхнути. Не можна. Вона хоче вискочити з пекучого кола. Не можна.
Люди! Де ви? Миколо, діду, мамо, де ви? Чому я нічого не бачу? Звідки вогонь? Я задихаюсь…
Чорні почвари скачуть навколо, вона не може розібрати їхніх мерзотних пик. Вони обплутують Оленку незримими вірьовками, вони кидають її в глибоку яму. Сиплеться земля. Проникає в горло, в легені… Судорожно здіймаються груди, тріскаються в нелюдському напруженні. Повітря, краплю повітря…
Смерть! Невже смерть? А як же дитина? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?
Мов удари дзвону, закалатало серце. В останньому зусиллі сповнило тіло рвучким потоком снаги. Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові до життя кудись вгору. Пробила пелену пітьми.
В груди полилося повітря. Запах полину і тротилу, вітру і диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.
Розплющила очі. На віях поприлипали шматочки глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля.