Хто ти?
Шрифт:
Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж грає, — виправдовувалась вона.
— «Гарно, гарно», — передражнила господиня. — А в кухні смердява?
Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.
— Синку, вернувся! Нарешті!
— Не вернувся, — вперто сказав Євген. — Тільки поздоровити!
— Ти здурів, — пошепки почала лаятись маги. — Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти,
— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.
— А ти — цить, — посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. — Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!
— Мамо, цього не буде! — твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. — У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!
— А прекрасна, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..
— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…
— Ти наївний, — повчально сказала Поліна Михайлівна. — Одному радість, а іншому злість. Це закон!
Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.
— Ходімо в кімнату, — сказала мати. — Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана — за стіл.
— Не хочу. Звідси слухатиму.
— Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!
— А чого, — знизала плечима Клава. — Своя рука вірніше…
— Я знаю. Ти рада, щоб менше робити!..
— Та чого ви… Самі ж сказали…
— Добре, добре… Січи цибулю на вінегрет…
— Стукатиме ж… Заважатиме слухати скрипку!
Євген не чує того безладного принизливого діалогу.
Оксанина скрипка царює в його душі. Веде його в світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, між блакитними незабудками, понад маками багряними…
Мелодіє, царице! Ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і вона владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так мало даємо в життя цей потік прекрасного? Чому ми його залишаємо лише на час відпочинку, для «десерту» духовного? Чому не вводимо чудові звучання мелодії в роботу, в школу, на поля, на стадіони! І не закриваємо туди шляхи банальній мелодії, дисгармонійному звучанню?
А в вуха лізе гостра розмова:
— Біжи, Клаво, в «Кулінарію». Там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.
— Дослухати б, —
— Біжи, біжи, — зверхньо казала Поліна Михайлівна, смажачи над вогнем качку. — Радіти треба, а не плакати. Музика нікуди не подінеться. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були…
Клава сердито кинула ніж на стіл, вийшла.
Незабаром до кухні ввійшов Кирило Степанович — сам господар. Він навшпиньках пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер руки.
— Наче морозу нема, а холодно надворі.
Він підійшов до крана, почав мити руки.
— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний!
Поліна Михайлівна незадоволено кинула на нього погляд.
— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена прийшли, а він повіявся десь. Що люди скажуть?
«Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, а імена!»
Кирило Степанович витирав руки, посміхався добродушно.
— Полюшко, не сердься! У мене велика радість! Відкрили нову частку!
— Чию частку?
— Не чию, а елементарну частку! Новий гіперон, ще не відомий науці!
Сухе обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розходилися. Євген зиркнув на нього. Йому стало чомусь жаль батька. Все-таки старий щирий. Він вірить, що робить найнеобхідніше діло. А це головне…
— Дай мені перекусити, бо вмираю, — сказав Кирило г Степанович.
— Не вмреш… За столом поїси, — відповіла мати. — Так де ж вона — та частка?
— Яка частка?
— Ну… гіперон твій?
Кирило Степанович жахнувся.
— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!..
— А що я сказала? — образилась мати.
— Хіба гіперон продукт якийсь? Як ти можеш питати — ] де він? З’явився і зник! А слід залишив на фотографії!
— А що толку від сліду? Ти ж не їси слід від ковбаси, а саму ковбасу!
Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготався. Оце тобі освіта! Троглодит з вищою освітою! І таких багато. Таких тисячі…
— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом. Ніби він мені заважає жити! А нащот гіперонів — твоє діло! Дають вам лауреатів за всякі там сліди — їм видніше!
— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з тим. Здорово грає Оксана! Коли вона скінчить?
— Незабаром приїде.
— А це хто стовбичить біля дверей? Женя?
— Атож! Каже, приїхав поздоровити! Балбес такий! Я вже просила, щоб залишався. Де там! Може, тебе послухає?