Iнститутка
Шрифт:
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…" Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає,
А панi йому раз по раз:
— Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, — не розледащiй мiж моїми вовкодухами.
— Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву — i знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…
— Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!
Та тiльки ухнув.
— А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.
— Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!
— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка-рiдна тiточка.
— Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!
Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…
Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.
XXXVII
У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"
XXXVIII
Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
— Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй,
— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:
— Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.
— Кого ж ти просив? — перехопила його панi.
— Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
— Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.
— Полковника треба прохати, — от кого!
— Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!
— Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!
— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…
Та як заридає!
Панi до його:
— Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
— Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
— I сам не знаю, моя любо, — одказує пан, нiби всмiхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.
А сам зiтхнув.
— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить панi.
— Нi, любиш.
— Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!
Та й поцiлувала його.
Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.
XXXIX
Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.
А Прокiп йому:
— Пане, оддайте за мене дiвчину!
— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.
— А панi? — каже Прокiп.
Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже: