irena karpa pica gimala
Шрифт:
— Де це — бібліотека Вернадського?
— У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.
— Ой фак! — схопився раптом Дордже. — Почекай!
Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.
— Фу!
— Не фу, а сім котів! — Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.
—
— Помнож на два! — долинав голос Дордже. — Хоча він і не веде достеменного реєстру.
— Хто — він?
— А-а… мій сусід. Він поїхав десь — у східну Африку, здається — лишив мені своїх котів і свої книжки. — Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. — Це — (пш-ш-ш-ш) — від книжкових червів.
Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий — пухнастий, чорний — товстий, рудий — безхвостий, смугастий — одноокий, триколірна — охайна, лисий — тремтячий, кавовий — з одним чорним вухом.
— Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв — всіх рятував чи звідкілясь привозив.
— Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер — мене би взяв хоч раз… — Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: — А у мене на них із дитинства алергія — от і ще одна додаткова причина не жити з татом.
— Гм, — сказав Дордже.
— Але нічо — зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива — не гальмую наче.
— Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? — коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.
— Та йди ти! — нарешті второпала Редька.
Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.
— А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?
— Котячий бог.
— Котячий бог?
— Котячий бог. І соціальні служби.
Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.
— Це що, смерть алхіміка? — Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. — Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? — Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.
— Не зовсім. — Дордже пакувався, не дивлячись на картину. — Насправді — тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку — це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…
Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього
— А як він виглядає, той твій пан Коцький? — запитала зненацька вона.
— Та так як ти.
— Що? В сенсі?..
— Типовий фріц такий. На танку.
11
Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.
— О, видиш. Щось таки й пришло. — Дордже сягнув по конверт у середині купи. — З банку? Дивно. Та ше й тобі.
Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.
— Ну і харашо.
Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися — мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що — не було часу копирсатися в асоціаціях.
У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що — заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.
«А далі наші шляхи розійдуться…» — подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі — так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.
Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.
— Ну, вже ліпше, ніж нічого…
Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.
Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.
— Підараси, — цокотіла зубами Редька. — Шо вилупилася? — риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.
Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно, зовсім кепсько платять.
— Вставай. Ти Пакістан проспав, — позіхнула Редька.
Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.
— Ну що — гуляємо тут чи покатаємось на рікші?
Редька роззиралася в пошуках кави.