irena karpa pica gimala

Карпа Ирена

— Ти шо — іграшки шукала там? — Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.

— Та не встигла я… на он. Глянь.

— Тю. В нас сіла батарея.

— Як?!

— Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.

— Ніби є…

Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.

—

Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.

Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.

— Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду — не дуже ясно. Діставай карту.

— Олд-скул рулить… — Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. — І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був — із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.

Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.

Редька вжахнулася:

— Це… це шо таке?

Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.

«Нічо не вийде… все… все, — чулося звідусіль. — Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.

— Ти… чув щось?

— Що? — Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.

— Щось дивне відбувається, — ледь чутно мовила Редька. — Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?

— Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш — то вже не до мене питання.

Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.

— Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.

Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:

— Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.

— Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати — бі май гест.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Давай може рухатись? — тихо запитала вона.

— Давай. Ти куди

хочеш — вверх по річці чи вниз?

— Га? Досить знущатися.

— Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз — це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх — пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.

— Ну, можна ще, як у школі — по моху на деревах?

— А ти бачиш тут мох?

Редька роззирнулася.

— Та вже не дуже…

— Тоді давай тупо по річечці. А там видно буде. Сухих макаронів у нас стане на нас, ведмедя і десяток голодних духів із гарячими очима.

— Йди до сраки.

— Йду. І ти зі мною за компанію. Срака — наше золоте руно.

Але, замість того щоби йти, Редька сіла. Півхвилини вона мовчала, наче щось зважуючи. Потім несподівано спитала:

— Ну а воно там хоч варте чогось?

— Що чогось варте? — не зрозумів Дордже.

— Ну, ота твоя спадщина? Чи там лише коза, корова і парочка ножів під ліжком?

— Ножі під ліжком — це романтично… — посміхнувся Дордже. — Зважуєш, чи не вернутися б назад? Ну думай. Але ж не виключено, що ті коза з коровою вартують половини грошей світу.

Редька зітхнула й звелася на ноги.

Геометрія цих гір подекуди вражала. Правильні, ідеально стесані лінії породи творили рівнобедрені трикутники між кам’яним схилом, неприступним берегом і самим плесом ріки. Тільки тепер, коли Редьку особливо шпилив нервовий голод, скелясті гори видавалися уламками гіркого шоколаду в гіперпромислових кількостях.

— Мені один знайомий ще казав, по зірках можна орієнтуватися?

— Можна. Якщо знаєш карту зоряного неба. І хочеш чекати до темряви.

— Не знаю. І не хочу. А можна ще якесь там дерево вибрати особливе на горі далекій, і на нього йти? Ну, щоби напрямок не втрачати і не блукати колами?

— Теж розумно. Ти напрямок пам’ятаєш?

— Ну, приблизно, так… Північ? Північний схід? Чи шо?

— Чи зюйд-зюйд-вест, — засміявся Дордже. — Жюль Верна в дитинстві не читала, правда?

— Нє, не читала, — чесно призналася Редька. — Не осилила. Навіть «Діти капітана Гранта» по тєліку мене не полонили. Там Паганеля так жалко було, шо він такий нездалий очкарік кволий… Коротше, додивитися кіно я не змогла. Всеь час боялась, що його от-от з’їдять.

— Ну, тут людожерів не водиться, — заспокоїв її Дордже. — Навіть про ведмедів-людожерів і вовків то більше казки.

— Тут є вовки? — щиро злякалася Редька. — То шо ми — на дереві будемо спати?!

— А ти вмієш? — знову поцікавився Дордже.

— Якщо треба — то вмію!

— От і молодець. Тоді ми й зробимо по-твоєму. Вернемося туди, де компас працював, заміряємо зюйд-зйюд-вест приблизний, знайдемо твоє дерево на верхатурі й підемо, поки світло. А там ти вже і гнізда на сосні нам звиєш.