Iстина поруч (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

"Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.

– З якої дiлянки неба?
– аж стрепенувся Яворович.

А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.

"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".

– Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".

"Добре, хай знають, що я здогадався".

"Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.

–

Прийняли?!

"Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".

– Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...

"Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."

– От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро.
– Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...

"Парадокс iз парадоксiв.
– подумав Великий Розпорядник.
– Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".

– Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!

"Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".

– Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера.
– Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...

"Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник.
– Говори, говори".

– Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...

"Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".

А Петро, запалившись, продовжував:

– Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...

"Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:

– Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...

Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.

– Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.

– Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро.
– Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового

сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!

Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обiймiв?

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

– Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.

"Що ж робити?
– думав Петро.
– Невже отак i сидiти в кабiнi?"

I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!

Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.

Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.

Око блимнуло ще яскравiше.

"Ех, не хочеться менi тебе блимнути!
– подумав Яворович.
– Може, ти таки зрозумiєш..."

Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.

Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.

Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...

Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...