Iстина поруч (на украинском языке)
Шрифт:
Стиснув мазера, став обличчям до щiлини, що править за вхiд у печеру. Палець намацав ввiгнутого гудзика... але вiдсмикнувся. "Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, - шугнула думка.
– Нащо ж її руйнувати?"
Але не випробувати тут мазера Петро вже не мiг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно... Нацiлив лiхтаря на воду. Як тiльки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрiлив тоненький червоний промiнчик, i там, де вiн черкнувся води, - вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця iз кнопки - червоний промiнчик нiби сховався у своєму кришталi, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повiтрi, i
Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться - має чим вiдборонитися. А тепер - швидше до апарата!
Яворович ступнув кiлька крокiв по пружному плетиву, що встилає пагорб, i зупинився. Куди йти? Вiн був непритомний, може, кiлька годин, а може, й цiлу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймнi на десятки кiлометрiв од лiтака. Спробуй тепер знайти!
Широко ступаючи. Петро зiйшов на пагорб. Поглянув i - вражений зупинився. Там, унизу, просто на землi лежать гiгантськi риби. Так, так, саме риби! Одна, двi, три, чотири... Та їх там хтозна-скiльки - наче пливуть косяком до моря. Плескатi голови, розкритi пащi. Пiднятi для удару хвости...
Тримаючи напоготовi свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.
Невже це якiсь земноводнi вилежуються на м'якому грунтi? I кожне з них в десятки разiв бiльше вiд найбiльшого кита!
Та раптом помiтив - iз риб'ячих розтулених пащ вискакують... постатi венерiйцiв Он воно що... Виходить, це - їхнi житла, венерiйське селище!
Глибоко вдихав густе повiтря i чекав, що ж буде далi. Темнi постатi венерiйцiв гуртувалися перед своїми житлами. Окрiм уже вiдомих Петровi трубочок, вони мають i великi трикутнi щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцiльна стiна: якщо в першого вгору кутом, то в другого - основою. Стiна iз щитiв, нiде не порушуючись, не роблячи зламiв, рушила i помалу посунулась до космонавта. Самих воїнiв за щитами не видно, здається, стiна пересувається сама.
Петро надiв шолом. Тепер стрiли були йому не страшнi, але, якщо пiдпустити цю армiю до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому цi iстоти такi злобнi, хижi, як звiрi? Чому вони не бажають порозумiтися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами... Шкода їх, але оборонятися треба, нiчого не поробиш.
Озираючись, Яворович вiдiйшов назад. Венерiйцi лишилися в долинi. Збiг до води, став на мокрому пiску ("I тут пiсок") - далi йти нiкуди. На пагорбах з'явилися щити. Стiна нiби виростала, ось переповзла через гребенi пагорбiв i почала спускатися вниз. I жодного звуку - нiма тиша! Сунуть i сунуть. Петро вiдiйшов до самiсiнької води. Лагiднi хвилi м'яко торкалися його мiцних скафандрових черевикiв. А щити сунуть...
Саркастична посмiшка скривила Петровi обличчя. Невже вони думають, що вiн їх злякався?..
Вiдхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:
– Спинiться!!!
Наче грiм прокотився - так пролунав у цiй атмосферi голос людини. Далина вiдгукнулась:
– Спинiться-iться-iться!..
Щити не зупинились. Петро закрив шолом.
Раптом iз-за щитiв вискочив якийсь головатий звiр. Мить вiн стояв на своїх могутнiх шести лапах ("Такий, як у печерi!"), пропiкаючи Петра хижим блиском очей, а тодi кинувся вперед.
Щити сунулись.
Яворович, гадаючи, що звiр побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так i бризнула пiд його лапами! А вiд сiрої стiни щитiв уже бiг другий...
Петро натиснув кнопку мазера - на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звiр,
Щити заклякли метрiв за п'ятдесят вiд води. Певно, раптове i безслiдне зникнення двох звiрiв справило враження. Та ось в кiлькох мiсцях стiна розсунулась - вискочило ще кiлька шестиногих "тигрiв", як їх у думцi назвав Петро. Пiдпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тодi провiв промiнчиком. Знову в повiтрi з'явилися пасма жовтавого димку. А одному "тигровi" вiдпанахало переднi лапи, i вiн, стругуляючи мордою в пiсок, продовжував бiгти на чотирьох. Промiнь мазера хвицьнув його бiля самiсiнької води.
Пiдождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Вiдхилив шолом, i знову прогримiв його голос:
– Бачили? Зi мною битися - марна справа!
Знав, що вони нiчого не зрозумiють, але гукав i гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрiбнi переговори.
– Я не бажаю вам лиха! Покажiть, де мiй апарат!
Важкими кроками Яворович рушив по пiску вперед. Стiна щитiв здригнулась i теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскiльки вiн пiдходив, настiльки вони вiдходили. На горi вiн зупинився - вони стали в долинi. Жовтава iмла була пройнята тишею, нiмою, непорушною тишею. Нi войовничих викрикiв, нi барабанiв, нi гелгання натовпу - нiчого цього не було. Петровi стало моторошно в цiй тишi. Хвилинами йому здавалось, що це просто сон, таке все було нереальне: i оцi щити в жовтавiй млi, i силуети "риб" за ними, i весь оцей чужий, незрозумiлий свiт. Вiдхиляв шолом, витирав спiтнiле чоло, тер очi, а неймовiрна картина не зникала з-перед очей. I треба дивитись, треба бути насторожi.
Помiтив невеличкий натовп бiля одної з "рибин" у мiстi. Натовп рушив у напрямку до пагорбiв. Пiдкрiплення? Але нi трубок, нi щитiв цi венерiйцi в руках не мали. Ось вони пiдiйшли до своїх воїнiв. Через кiлька хвилин щити розступилися, i наперед вийшов сухорлявий венерiєць, обмотаний по стегна сiрою тканиною Його тонкi голi ноги ступали рiвно i впевнено. На головi стирчало вгору густе, довге волосся. Петровi дивно було, що волосся не прилягає. Похитується вiд ходи, але стирчить угору - наче колючки на їжаковi.
Венерiєць зупинився за крок перед Петром i... повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кiстляву постать, на потилицю, густо втикану рiвними волосинами, на вузьку спину, i не знав що робити. А той стояв собi, наче розглядаючи стiну iз щитiв, що заступила рiдне мiсто.
Нарештi Яворович поклав йому руку на плече i обернув до себе. Венерiєць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до нiг воїнiв. На щити вони поклали свої чорнi трубки. Все це Петро помiтив настороженим оком, водночас дивлячись i на цього "парламентера". Воїни стояли бiля своїх щитiв, i в їхнiх вiльних позах уже не було войовничого запалу.
"Значить, мир, - подумав Яворович, дивлячись у великi очi венерiйця. А ти, брат, немолодий уже, синя шкiра пожухла..."
Вiдкинув шолом, зняв рукавицi i взяв вузеньку долоню венерiйця в свою. Долоня була холодна i слабенька, як у дитини.
– Вiтаю вас по-земному!
– Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.
Венерiєць склав губи трубкою, але Яворович нiчого не почув. "Мiмiкою розмовляють, - подумав, - оце гiрше". А венерiєць пильно дивився в його обличчя, наче пiзнаючи знайомого.