Кінець Великого Юліуса
Шрифт:
— Хороше! — похвастався він перед самим собою і зажмурився. — В цілому дуже здорово!
Пізніше, поки Смирнов сидів на траві, обсихав і курив, Олександр Петрович знову пішов до машини і повернувся з чемоданчиком. У чемоданчику були дві пляшки пива, хліб, огірки, помідори і круто зварені яйця.
— Чудний, пиво треба було в річку опустити! — забурчав Смирнов. — Поки ми купались, воно б нахолонуло. Ну, про що ти хотів порадитись?
— Почекай, ось під'їмо, ще раз викупаємось, тоді поговоримо, — запротестував Пономарьов.
— Та ні вже, давай зараз! — наполягав Смирнов. — Ти в цих розкошах щодня буваєш, а я хочу перед від'їздом ще хоч годинку ні про що не думати… Я слухаю
— Розумієш, у чому справа, — почав схвильовано Пономарьов, — хочеться обмінятись думками. Розумієш, в чому справа! Давно, років п'ятнадцять тому, переглядаючи нові англійські публікації з мого предмета, я наткнувся на цікаву статтю одного молодого вченого біолога.
Пономарьов розповів, як поступово у нього виникло тепле, дружнє почуття до молодого англійського вченого. Він почав стежити за його працями і щиро засмутився, коли вони зникли.
Та ось, після тривалої кілька років перерви знову з'явилась стаття знайомого англійця. З ряду ознак, зрозумілих тільки вченому, Пономарьову стало ясно, як скрутно було англійському біологові в роки мовчання. Всі його попередні статті були зв'язані з вивченням проблеми процесів обміну речовин в організмі людини. Цього разу стаття розглядала процеси забруднення пор шкіри і по суті рекламувала новий сорт крему, що очищає шкіру обличчя. Ім'я ученого з'явилось серед працівників великого косметичного концерну. Все це свідчило про поразку, все говорило про те, що в англійця не вистачило сили і коштів продовжувати роботу над основною своєю темою, він втомився від злиднів, від тривоги за завтрашній день і — здався.
— Можете уявити собі, Гарасиме Миколайовичу, як я зрадів, коли через деякий час знову прочитав велику статтю мого англійського невідомого друга, присвячену дослідженням з основної його теми! — говорив Пономарьов. — І яка це була талановита, розумна стаття! У нього хороша голова, він зрозумів, що важкі проблеми, що постають сьогодні перед людством у питанні здоров'я народів, тісно пов'язані з економікою країн… Він зрозумів це, і захищав, і доводив свою точку зору як учений біолог. Я зрадів і в той же час подумав: «Чи це надовго? Чи вистачить у тебе сили триматись?».
— Та й навряд, щоб він довго протримався у промисловості з такою точкою зору. Цей великий косметичний концерн, напевне, належить Америці! — зауважив Смирнов.
— Кілька років він боровся! — продовжував свою розповідь Пономарьов. — З'явилось ще кілька його публікацій. І знову мовчання. Коли він знову надрукував статтю, вона була присвячена проблемі корозії металевого посуду і рекламувала мазь для чищення каструль… Я подумав: «Мабуть, у мого англійця велика сім'я. Можливо, у нього на руках старі батьки…» Словом, я багато думав про нього. І торжествував і злякався за нього, коли з наступної партії свіжих публікацій дізнався, що його ім'я більше не згадується серед працівників хімічної фірми.
— Так минав час, — продовжував розповідь Пономарьов, — і ось недавно, кілька тижнів тому, я одержав від нього листа. Про що він мені написав? По-перше, погоджувався з рядом моїх положень, про які він знає також із публікацій. Розповів про свою основну працю, зв'язану з обміном, яку продовжує у важких умовах. Але не в цьому найголовніше! Він, Гарасиме Миколайовичу, чудово мріє у своєму листі. І знаєш про що? Він пише, що всі свої сили покладе зараз на те, щоб допомогти створенню Ради колективної безпеки миру в Європі. І він вважає, що в цій Раді повинен бути відділ, що об'єднує працівників культури, в тому числі і вчених. І що разом у поступовому, дружньому, творчому контакті ми можемо дуже багато зробити для народів. А ти ж знаєш, Гарасиме Миколайовичу, я теж про це не
— Дозволь, а хіба ми проти творчої дружби із Заходом? — перервав Гарасим Миколайович потік збуджених думок Пономарьова. — Та ми до біса витрачаємо сили, часу і грошей на найрізноманітніші спроби зближення…
— От я й хочу…
— Та ні, дозволь, я думку закінчу! Ти, Олександре Петровичу, і приятель твій англійський — ви хочете оздоровити людство. А імперіалісти хочуть убивати, тому що, на їх думку, це найефективніший спосіб наживи. Ось основна наша розбіжність, і не з Заходом, а з невеликим, але поки що сильним угрупованням імперіалістів Заходу. Ми шукаємо способів полегшити життя народу — імперіалісти вимагають руйнівної війни, тому що зубожілим народам легше диктувати свої умови. У цьому наша розбіжність!
— Але ж усе це дуже просто і, я б сказав, загальновідомо! — роздратовано перебив Пономарьов.
— Авжеж, звичайно… — погодився Смирнов. — Але я повинен тобі сказати, що один з ефективних способів підтримувати ворожнечу між країнами — це ускладнення простих питань. Нагромадження навколо найпростіших загальновідомих істин різноманітних видуманих труднощів! Так не про це ж ти хотів говорити зі мною? У чому справа?
— Та от… — зам'явся Пономарьов. — Обставина одна є, з приводу якої я хочу порадитись! Розумієш, цей самий мій англійський невідомий приятель пише, що дуже хоче зустрітись зі мною і можливість така в цьому році передбачається: взимку в Чехословаччині буде проводитись з'їзд біологів. Він одержав запрошення приїхати і пише, що піде на все, але приїде в Прагу. Розумієш, Гарасиме Миколайовичу, як важко пояснити, це зрозуміло тільки нам, ученим… Ми з ним ніколи не бачились, але багато разів, запевняю тебе, багато ночей просиділи поруч за одним мікроскопом, спостерігали одні й ті ж процеси і одночасно приходили до висновку. Ми — близькі люди! Мені з ним так само хочеться побачитись, як і йому зі мною. Разом подумати, посперечатись, перевірити нашу близькість в інших питаннях. Можливо, будуть розчарування у чомусь, але в цілому, Гарасиме Миколайовичу, він хороший хлопець. Адже не так просто для нього було опублікувати свою статтю, скажімо, про те, що які б великі не були сьогодні окремі наукові відкриття, вони не можуть допомогти людині в обстановці роз'єднаності, недовір'я і великої незабезпеченості… Ну, чого ти мовчиш?
— Я все хочу зрозуміти, що вимагається від мене, — відповів Смирнов.
— Ну як, що… — знизав плечима Пономарьов. — Зрозуміла річ. Хлопець він хороший, а все-таки я не хочу промахнутись! Ось я й хотів порадитись з тобою!
— Дивак! — засміявся Смирнов, потягуючись на сонце.
— Хто дивак? — ображено спитав Пономарьов.
— Та ти, звичайно! Що ж, по-твоєму, ми є головним управлінням забезпечення душевної рівноваги?
— Ну навіщо ж зводити до абсурду? — спалахнув Пономарьов. — Я, по-моєму, цілком закономірно хочу вияснити його фігуру.
— Зустрінешся, подивишся, послухаєш і виясниш.
— А якщо помилюсь?
— Погано! Для всіх буде погано.
— Дозволь, а якщо спровокує?
— Дивак! — Смирнов підвівся, сів і простягнув руку до папірос. — Оце вже я можу тобі сказати зовсім точно — нісенітниця! Що це значить — «спровокувати?» Зіграти на твоїх негативних якостях? Значить, тебе можна залякати або купити?
— Ти що, здурів? — деренчливим від люті голосом спитав Пономарьов. — Це просто… просто… Це неподобство! Я зовсім інше мав на увазі!