Капітан далекого плавання
Шрифт:
Той дістав з кишені папери:
— Тут пишеться таке: «Я, громадянин такого-то села, району, будучи найнятий експедицією професора Ніколае Неделку, даю зобов’язання не розголошувати ніколи нікому, ні з яких обставин про бачене мною й чуте за час роботи експедиції. Мене попереджено, що за розголошення таємниці, буду покараний по закону. Підпис і дата». Будуть у когось запитання?
— Нема! — хором відповіли провідники.
— Тоді вам залишається підписатися.
Зворотний шлях був легший і коротший. Як і раніше, попереду групи йшов «професор». На турбазі зупинилися, щоб попоїсти гарячої страви. Тут «професор» розрахувався з провідниками, через півгодини знову рушили в дорогу і незабаром досягли хатини лісника. Там стали вантажити на машину багаж.
— Ви можете бути вільні,— сказав «професор» провідникам. — А коли хочете, можете під'їхати додому на машині.
— Не турбуйтесь, товаришу професор. Нам недалеко. Бувайте здорові!
— До побачення!
Один з провідників скочив на коня і поїхав. Два інших залишились на місці.
— А ви чого чекаєте? — здивувався «професор».
— Ми поки що залишимось тут, — глухо мовив один з них.
— Для чого? Ви мені більше не потрібні.
— Зате ви нам потрібні. Іменем закону ви арештовані!
— Спокійно, «професоре», спокійно. Вам шкідливо хвилюватись, — порадив йому провідник, який насправді був старший лейтенант Опришану…
«Професор» по-вовчому озирнувся і все зрозумів. I тут, мов з-під землі, з'явилися ще три працівники держбезпеки. Між деревами манячило кілька вантажних автомашин.
— Наліво кругом до хати, «професоре»! Та й ви теж! — кивнув Опришан шоферові й водолазу.
Понуро опустивши голови, усі троє поплентались лісовою стежкою.
Перед ними відчинив двері молодший лейтенант Доробанц.
— Товаришу капітан, прибули гості.
Богдан мовчки струсив попіл з цигарки.
В протилежному кутку на лаві сиділи Фіуреску й Марчел Коруз. Богдан похмуро глянув на «професора» та його спільників:
— Помістіть кожного в окрему камеру, Доробанце!
РОЗДІЛ 18
На поширене засідання, яким керував полковник Жолдіш, зібралися всі співробітники відділу.
Раду підвівся й спокійно глянув на товаришів:
— Для того, щоб ви зрозуміли конкретні факти в їх послідовності, я трошки торкнуся історії. 9 травня 1945 року гітлерівська Німеччина беззастережно капітулювала. Одні з фашистських заправил покінчили життя самогубством, інших судив міжнародний трибунал у Нюрнберзі. Проте деяким вдалось утекти в інші країни. Ви пам'ятаєте, що 1942 року, коли війна досягла найбільшого напруження, гітлерівці відчули гостру нестачу валюти. Перший придумав, як дістати гроші, обергрупенфюрер СС Рейнхард Гейдріх. Мова йде про того Гейдріха, якого чеські патріоти знищили в липні 1942 року в Празі. План Гейдріха припав до смаку самому Гіммлеру й дістав умовну назву «Фірма Бернхард». Та фірма зайнялась виготовленням фальшивих доларів та фунтів стерлінгів, які в той час цінувалися нарівні з золотом. Як же практично гітлерівці здійснили той задум? Через своїх агентів вони викинули на ринки країн Південної Америки та Європи фальшиві долари на суму близько 350 мільйонів. За ті гроші фашисти закупили багато металу та цінних речей, які потім перепродали за справжню валюту. Але фальшивих грошей було виготовлено стільки, що агентам не вдалось їх реалізувати. Коли верховоди третього рейху зрозуміли неминучість поразки у війні, то почали гарячково знищувати все те, що могло бути доказами їхніх злочинів. Виникла потреба ліквідувати саму фірму та фальшиві гроші, які не вдалось пустити в обіг. В останні дні війни гестапівці вирішили також заховати у гірських озерах документи й особисті справи своїх агентів, запакувавши їх у цинкові ящики. Чимало автомашин, вщерть навантажених ящиками, поїхали в гори на кордоні між Німеччиною й Австрією. Назад повернулися порожні. Незважаючи на обережність з боку гітлерівських органів безпеки, та подія не залишилась непоміченою. Серед місцевого населення пройшла чутка, ніби гітлерівці заховали в горах золото й дорогоцінне каміння. Тому зразу після закінчення війни сміливці почали шукати по гірських озерах ті скарби. Декого з них спіткала таємнича смерть. Група заповзятливих f журналістів, знехтувавши погрозами, знайшла в озері Топліц багато затоплених ящиків. У них, крім фальшивих грошей, виявилося чимало таємних документів про діяльність гестапо та інших розвідувальних органів гітлерівської Німеччини. Правда, знайдені документи кудись незабаром зникли.
Тиждень тому навіть ми не знали, що після двадцять третього серпня гітлерівці і в нашій країні затопили ящики в озері Букура. В них не було фальшивих грошей, а лише документи й креслення одного винаходу. Безперечно, ті ящики так і лежали б собі на дні озера, якби про них не дізнався трест «Туман». Що ж це за організація і чим вона займається? Трест — осине гніздо шпигунів, які збирають різну інформацію й перепродують її. «Туман» має в своєму розпорядженні значний капітал і численну агентуру, розпорошену по всьому світі. Серед агентів — багато колишніх гітлерівських розвідників. Спершу той трест фінансували крупні нацисти, які під чужими прізвищами мали капітал у багатьох іноземних банках. Шеф тресту Шункеріке — міжнародний шпигун, який колись творив свої чорні діла в моєму рідному місті. Про тісний зв'язок між ними й недобитими фашистами свідчить той факт, що трест отримує допомогу від таємної фашистської організації «Служба мовчання». Ця організація має свої філіали по всьому світі. Оце коротко про суть і діяльність тресту «Туман». Перед тим як повести розмову про ящики з озера Букура, хочу нагадати про події 23 серпня 1944 року. Того дня гауптштурмфюрер СС Зігфрід Фрогліх одержав під розписку від майора СС Арнольда Вайсенфельса чотири оцинковані ящики з архівами, які повинен був вручити самому Гіммлеру. Майор СС був у Румунії лише кілька днів із спеціальним дорученням. Якщо вірити свідченням Фіуреску, те доручення було таке: в Сібіу ще з 1941 року почав працювати над особливо важливим винаходом професор Аксел Факнер. В молоді роки той професор — найзапекліший агент полковника Ніколає, шефа німецької шпигунської школи з першої імперіалістичної війни. Перечитуючи шпигунську писанину, я знайшов надмірні вихваляння Аксела Факнера. Писали, що Факнер у своїй шпигунській майстерності не поступався перед знаменитими шпигунами Мата Харі та Фрейлейн Доктор. Французькій контррозвідці так і не вдалося його викрити. Вийшовши на пенсію, Факнер зайнявся науковими пошуками в електроніці й працював над секретним винаходом, який би дозволяв підслуховувати розмови на далеких відстанях. Він теоретично довів можливість побудувати такий апарат на принципі перехоплення звукових хвиль. Рейхсфюрер Гіммлер, дізнавшись про працю Факнера, особисто ним зацікавився й запросив його переїхати до Німеччини, обіцяючи створити всі умови, надати в його розпорядження першокласні лабораторії та помічників, але Факнер відмовився. Погодився лише
Але повернемось до тресту «Туман». Невідомо, якими шляхами ватажкові шпигунської зграї Шункеріке вдалось дізнатися не тільки про винахід Факнера, а й про долю майора СС Арнольда Вайсенфельса. В портфелі майора серед інших паперів був рапорт на ім'я Гіммлера, де згадувалося про ящики з таємними документами. Відзначалося також, що на випадок невдачі вони будуть затоплені в озері Букура. Шункеріке вирішив заволодіти тими документами, але тут трапилось ще й таке: приблизно в той саме час інша зграя шпигунів теж дізналась про винахід Факнера та долю майора СС Вайсенфельса і стала проявляти до цієї справи такий самий інтерес, як і трест «Туман». Очевидно, вони про те дізналися з того ж джерела, що й трест «Туман». Мабуть, хтось із вищих чинів гестапо продав ту таємницю відразу двом покупцям. Обидві шпигунські банди почали діяти одночасно. Кожна з них відправила в нашу країну свого посланця для зв'язку з відповідними агентами. Тільки трест «Туман» не знав, що його посланець є агент ще й другої організації, а ті не відали, що їхній агент їде також і від тресту «Туман». Отже, той емісар зв'язався зразу з двома агентами. Як посланець тресту «Туман» — з Аспасією, а від іншої зграї — з Вернером Стейнборном, він же Ківу Бораш.
Інструкції обох організацій були однакові: знайти Рейхарда Клауснера, захопити портфель, витягти з озера ящики й переправити їх за кордон. Правда, до приїзду емісара ні Аспасія, ні Вернер Стейнборн не займались активною діяльністю. Після краху гітлерівської Німеччини вони втратили зв'язок із своїми хазяїнами. Кожному з резидентів окремо емісар натякнув, що не тільки він зацікавлений ящиками в озері Букура. Виникла конкуренція між Аспасією і Вернером Стейнборном. Хитра Аспасія вислідила емісара й дізналась, що конкурент Вернер Стейнборн. Вона вирішила його випередити. Від емісара Аспасія довідалась, що Вернер теж хоче заволодіти тими |ящиками. Давній досвід випробуваної шпигунки допоміг їй зрозуміти, що необхідно знайти собі спільників. Якщо вірити словам Фіуреску, Аспасія мала далекосяжну мету — заплутати Вернера в своєму павутинні, але зробила хибний крок. Вона металась туди й сюди доти, поки Вернер не запропонував їй самій працювати на нього. Звідси й починається плутанина, яку мені так і не вдалося до кінця розплутати. Вернер Стейнборн доручив Аспасії вистежити таємничого «Гриба», котрий нібито теж знайомий з документами. Даючи це доручення, Вернер сподівався, що Аспасія сама себе викриє, але помилився. Нарешті, йому якимось чином пощастило дізнатись, що Аспасія його просто обдурює, і він її знищив, скинувши в провалля. Вбивство Аспасії ще більше заплутало справу. Ми докладали всіх зусиль, щоб натрапити на її слід, а також шукали таємничого «Гриба».
Мені здавалося, що існує прямий зв'язок між Вернером Стейнборном, він же професор Неделку, та Аспасією, бо коли капітан Богдан показав мені фотографію її трупа, я не повірив, що то вона, а вважав убиту за Катіну — доньку Аспасії, хоча на власні очі бачив у рідному місті пам'ятник на могилі Катіни. Як ви знаєте, Аспасія дістала наказ від Шункеріке, колишнього свого чоловіка, дістати з озера Букура затоплені ящики. Їй одній те було не під силу. Серед різних паперів у портфелі Вайсенфельса вона знайшла список агентів-двійників, зоставлених гестапо. Там були прізвища Фіуреску й Марчела Коруза. Не гаючись Аспасія залучила їх до тієї справи. Тоді шпигунам залишилось дістати водолазний костюм і знайти водолаза. Повідомили про те Шункеріке. Той пообіцяв переправити водолазний костюм в одному з ящиків, котрі отримувала з-за кордону із запасними частинами текстильна фабрика. План був простий. Під час перевезення по залізниці ще по той бік кордону один з ящиків із запасними частинами мав бути замінений на ящик з водолазним костюмом. Невідомо чому, але така заміна не вдалась. Ось тому і в ящику, що його взяв Марчел Коруз від Нає Войку, виявились запасні частини… Не маючи водолазного костюма, шпигуни змушені були відпустити вкраденого ними водолаза Шутелку.
Після вбивства Аспасії обов'язки резидента взяв на себе Фіуреску, маючи підручними Марчела Коруза й Міку. Міці відвели роль агента-вербувальника. Вернер Стейнборн не знищував Аспасії доти, доки не вивідав про її спільників. Не знаючи, в якому саме з озер затоплені ящики, Вернер намагався вивідати таємницю від когось із зграї Фіуреску. Познайомився з Мікою. Йому швидко вдалося завоювати її довір'я й симпатію. Через неї він дізнався про плани Фіуреску та його намір завербувати мене в свою зграю двома способами. По-перше, Фіуреску мав намір запропонувати мені гроші, бо я завжди натякав на своє скрутне становище, а по-друге, шантажувати за допомогою мого «дядечка» з Федеративної Республіки Німеччини. Фіуреску мріяв через мене переправити за кордон усі папери, що стосувалися винаходу Аксела Факнера, а також діставати різні документи з архіву міністерства. Про задуми Фіуреску дізнався через Міку Вернер Стейнборн і скористався ними. За допомогою Міки він довідався також про дату мого виїзду за кордон і вмонтував під замок моєї валізи мікроплівку, адресовану своєму шефу, котру витяг із схованки Йоган Ольсон — агент тієї ж банди, що й Вернер. Не знаючи про існування двох шпигунських організацій, я мимоволі зробив послугу Шункеріке, розповідаючи йому про Йогана Ольсона. Тільки приїхавши із-за кордону і довідавшись про існування двох шпигунських груп, зрозумів, чому Шункеріке так настирливо розпитував про Йогана Ольсона та Маллу, яких я назвав його людьми. Він хотів дізнатися, чи нема в нього конкурента.