Карафуто
Шрифт:
— Я — Дорошук, — сказав геолог, тикаючи себе пальцем у груди. — Дорошук!
Солдат розсунув товсті губи в усмішці і показав на себе:
— Я — Сугато.
І враз щось голосно й сердито гукнув, узявши гвинтівку напоготів. Здивований з такої зміни, Іван Іванович глянув уперед і побачив знайомий будинок поліцейської управи. Вітерець ворушив білий прапор з багряним колом.
Той же знайомий пучок волосся на голому черепі в пана Інаби Куронуми зустрів Дорошука. Незмінний Лихолєтов був тут же.
— Як вплинула зміна клімату на
Його довгов'яза гусяча шия витяглася назустріч. Іван Іванович мовчав.
— Здається, в льоху температура трохи нижча, ніж тут? — вів далі Лихолєтов. — І дозвольте спитати, чи ніяких нових копалин не знайшли?
І зненацька, з гуркотом відсунувши стілець, він закрокував по кімнаті.
— Є нова пропозиція пана начальника поліції, — провадив він далі іншим тоном. — Ділова, цілком ділова пропозиція.
— Дозвольте, я зроблю вам пропозицію, — перебив його гостро Дорошук. — Я вимагаю негайно відправити мене з сином у Радянський Союз.
— Саме така пропозиція і в пана Куронуми. Дати вам змогу поїхати в Росію. За ваше звільнення ми нічого не візьмемо, крім деяких, зовсім незначних відомостей про стан…
— Далі можете не казати. Ніяких відомостей я не дам.
— Нам зрозуміло, що змінити підданство — це питання, яке ще треба добре обміркувати. Тому ми хочемо обмежитися тим, що ви дасте…
— Я сказав, що нічого не дам.
— Ми не збираємось жартувати. Згадайте, що ваше становище безнадійне. В разі вашої відмови відбудеться суд. Ви ж не будете заперечувати, що екіпаж «Сибіряка» й пасажири, і ви в тому числі, займалися фотографуванням берегів Карафуто? Я не кажу вже про вбивство вами японського громадянина.
Повернувшись до Куронуми, Лихолєтов японською мовою переказав йому, певно, зміст розмови з Дорошуком. Начальник поліції схвально закивав головою.
— Ну, яка ж ваша відповідь?
Іван Іванович сперся ліктем на стіл. Він почував, як уся його істота дрібно тремтіла від гніву. Він ледве присилував себе говорити спокійно.
— Ніякої відповіді на подібні пропозиції я не даю, — сказав він. — Зайві розмови. Скажіть, де мій син? Я вимагаю…
— Не вимагайте. Однаково нічого не досягнете. Сина, зважаючи на вашу впертість, ви не побачите.
Запанувала мовчанка. Інаба Куронума збоку, як шуліка, одним оком поглядав на Дорошука.
— Це все? — запитав геолог.
— Ні, не все. Ви ще не дали своєї згоди. Але ви дасте!
В голосі Лихолєтова почулися зловісні нотки, схожі на вурчання рисі.
— Звичайно — поміркуйте, — примружився білогвардієць. — Подумайте: щодня допити і щодня вас, скривавленого, побитого, кидають у льох. Сина теж катують.
Іван Іванович здригнувся. Банькаті очі Лихолєтова помітили цей рух.
— Так, так. Катують. І хлопець уже майже згодний вробити все, що ми вимагаємо від нього.
— Це — неправда! — гукнув раптом геолог. Куронума щось сказав.
— Пан начальник поліції звелів сьогодні залишити вам
— Скажіть своєму панові хазяїнові, — випростався Іван Іванович, — що він суворо відповідатиме за знущання з радянського громадянина. Востаннє вимагаю відправити мене з сином на батьківщину.
— Навіть не перекладатиму, — зробив щось схоже на усмішку Лихолєтов і покликав вартового.
Іван Іванович побачив, що супроводжує його той самий солдат… «Як його? Сугато, чи що?»
— Сугато? Сугато? — спитав Дорошук.
Але солдат мовчав, тримаючи напоготові гвинтівку. Глянувши через плече, геолог побачив його суворе обличчя і міцно стулені товсті губи. Та тільки звернули за ріг і з очей зник японський прапор над будинком поліцейської управи, солдат раптом змінився.
— Сугато, Сугато, — весело проказав він.
Якась неясна ще надія зародилась у серці. Чи не зробить цей Сугато послуги? Чи не передасть записки синові?
Але тут же пригадав Іван Іванович, що не зможе написати такої записки — немає ні олівця, ні паперу. У всякому разі, може Сугато знає принаймні, в якому становищі Володя?
Дорошук, допомагаючи собі рухами, намагався спитати солдата, що він знає про сина. Але Сугато тільки заперечливо хитав головою, і геолог не міг добрати, чи справді не розуміє його японець, чи відмовляється повідомити.
Зненацька Сугато швидко загомонів. З його рухів Іван Іванович зрозумів, що солдат турбується, чи не били його, Дорошука, в поліцейській управі. Геолог заперечливо похитав головою, але пальцем показав на груди — мовляв, катували серце.
Це була та ж самісінька яма чи льох з кам'яною підлогою й земляними стінами. Нестерпну ніч провів тут Іван Іванович. Даремно він намагався хоч трохи задрімати. Пронизливий холод не дозволяв цього. Одежа не гріла. Щохвилини треба було схоплюватись і рухатися, аби зігрітися.
Моторошна пітьма, глибока тиша без жодного звуку, без шелесту, без зітхання справляли враження могили. Здавалося, що над головою лежать тисячотонні шари землі й гірської породи і виходу звідси немає. Дорошук відчував, що він міг би заридати зараз від зворушення, почувши людський голос, навіть звичайнісінький звук цокання годинника.
До всього долучалися гнітючі думки про Володю. Іван Іванович з жахом переконувався, що занепадає духом. Це було найгірше, що могло трапитись.
— Невже вони зламають мене? — питав геолог. — Ні, це неможливо!
Він починав пригадувати, які страшні випадки траплялися з ним у житті, з якого небезпечного становища він не раз рятувався, завдяки непохитній волі й рішучості. Згадалося, як кілька років тому в Хібінах, шукаючи апатити, Дорошук зірвався на Кукісквумчоррі в ущелину і дві доби сидів серед снігу й криги, розглядаючи гостре каміння й високо вгорі клаптик сірого полярного неба. Допомоги не було. Але після багатьох невдалих спроб, геолог таки видряпався нагору.