Карафуто
Шрифт:
— Іван! — весело повторив Окума. — Іван! Радянський Союз! Совєто!
Він поставив перед Володею чашку з патто — стравою з квашених бобів. Юнак жадібно накинувся на їжу.
Тим часом Окума витяг з-під лавки пару дерев'яних черевиків і приміряв їх Володі на ногу. Черевики прийшлися якраз.
Увечері повернулися з роботи дроворуби. Їх було двадцятеро похмурих лісовиків, почорнілих, виснажених, з запалими щоками. Вилиці випинались, як гулі, повіки важко прикривали очі.
Вони входили в барак
— Приїздив прикажчик, — сказав один з них, глянувши на Окуму. — Поїхав.
Під оком у нього був синяк. Окума зазирнув йому в обличчя.
— Моріта, що в тебе?
— Прикажчик.
— Я так і думав, — похитав головою Окума.
— Він знайшов, що в моєї пилки тупі зуби.
— О, в нього в самого зуби занадто гострі.
— Спиляємо, — сказав Моріта.
Володя глянув на нього пильніше. Це був старий японець-дроворуб.
— Спиляємо, — повторив він уперто. А як ніхто йому не відповідав, то він штовхнув ліктем сусіда і ще раз проказав, наче бажаючи почути від нього підтримку:
— Спиляємо. Га?
— Ми йому покажемо! — відповів сусіда.
Це був молодий парубок-дроворуб, як видно, не японець. У нього були великі прозорі очі, круглі, як у сови, і, довге каштанове волосся, зачесане назад.
Помітивши, що Володя дивиться на нього парубка, Окума сказав:
— Росіянин, як і ти. Хабаров. Хабаров — його звати.
— Дроворуб?
— Дроворуб. З нашої артілі. Гарячий. Хазяїнів не любить. Прикажчиків не любить. Робочий народ любить. Гарячий. Ти гарячий, Хабаров?
Парубок посміхнувся:
— Гарячий, Окума.
Потім японець голосно сказав:
— Присуньтеся всі ближче!
Усі попідводили голови, хто лежав — устали. Всі оточили тісним колом юнака й Окуму.
І тоді Окума коротко пояснив, хто такий Володя.
Спочатку запанувала в бараці тиша, а потім голоси загули весело й швидко. Володя побачив блискучі очі й усмішки.
В грудях раптом зросла надія на допомогу від цих спрацьованих людей, у яких так блищать зіниці від однієї згадки про Радянський Союз.
Не можна мовчати. Не можна таїтись. Це буде чудово, коли скрізь піде чутка про те, що потрапив у полон радянський учений із сином. І коли навіть йому, Володі, не пощастить дійти до своїх, то чутка полетить далеко-далеко і мусить дістатися через кордон.
Ці люди допоможуть. І Володя відверто розповів про все: про тайфун, про свого батька, про полон і катування. Сказав і про свій намір перейти кордон і повернутися до своїх, щоб швидше вирвати з рук поліцаїв батька.
— І звати мене не Іван, — закінчив він, — Звати мене Володимир Дорошук.
— Володимир Дорошук, — повторило кілька голосів, наче хотіли запам'ятати
Дроворуби обговорювали становище пристрасно, всі разом. Де й поділися стомлені рухи та байдужість.
Старий Моріта говорив найбільше і лаявся, коли його не слухали. Тільки Хабаров, здавалося, найменше хвилювався, але наприкінці і він, скочивши на піл, гукнув:
— Все не те! Допомогти, допомогти, але як? Як допоможемо? Слухайте мене: його треба переправити через кордон. І це беру на себе я! Я!
З почуттям глибокої подяки глянув на парубка Володя.
— Підеш зо мною? — спитав Хабаров. — Ти — комуніст? Комсомолець? Так, так… Я доведу тебе до кордону. За три дні ми будемо там…
Сівши поруч Володі, він обняв його за плечі.
— Дорошук, — сказав він, — ми завтра підемо. Я тебе дуже люблю. Я сам — росіянин. Мій батько був політичний засланець. Тоді ще весь Сахалін належав Росії. Батько помер. Так трапилось, що я залишився на Карафуто.
Він важко зітхнув:
— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.
Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:
— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!
І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:
— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.
Присунувшись до Володі, він спитав:
— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?
І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.
Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.
— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.
Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:
— І поліцаїв немає?
— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.
— І жодного прикажчика?
— І жодного прикажчика.
— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?
— Ніхто.
І знову всі загомоніли: «На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!».