Карафуто

Донченко Олесь Васильевич

Хтось голосно постукав.

— Увійдіть! — гукнув капітан. У каюту хутко вскочив радист.

Він був дуже схвильований. В його руці тремтів клаптик паперу.

— Я до вас, товаришу капітан. Радіограма!

Він подав папірець. Капітан прочитав, і його брови враз насунулись на перенісся. Він схопив свій формений кашкет і, на ходу попросивши пробачення, поспішно вийшов з каюти.

Що сталося — ніхто не знав. Але кожному було ясно, що трапилось якесь нове лихо.

ТАЙФУН

Незабаром

усі довідалися, в чому річ. Радист прийняв радіограму метеорологічної станції про тайфун, який наздоганяв «Сибіряка».

Екіпаж пароплава робив величезні зусилля, щоб вийти із смуги тайфуну. «Сибіряк» різко змінив курс. Він ішов повним ходом. Без перепочинку працювали кочегари, намагаючись підтримувати високий тиск пари. Весь корпус пароплава дрібно тремтів від напруженої роботи машин.

— Учорашня буря, — сказав Дорошукові капітан, — невеличкий вітерець порівняно з силою тайфуну, який наздоганяє нас. Радіограма говорить про десять балів. Під час такого шторму були випадки, коли важкі, повнісінько навантажені лісовози ламало пополам, як сірник.

Капітан енергійно переводив ручку машинного телеграфу. Володя підійшов ззаду до батька. Саме в цю хвилину почулися швидкі кроки, і Хотта спинився перед капітаном.

Штурман був дуже збуджений. Забувши про пошану до капітана, Хотта досить безцеремонно схопив його за рукав.

— Капітане! Дивися, капітане! — гукнув штурман, показуючи на південь. — Бачиш?

Усі глянули в напрямку витягненої руки Хотти. Там, далеко за кормою «Сибіряка», майже на обрії, який утопав у зловісному лілово-сірому мороці, пливла біла, зовсім біла хмарка. Можна було подумати, що це — густий клубок білої пари здіймається з моря, щохвилини зростаючи. «Вона женеться за нами, — майнуло в голові Володі. — Невже це тайфун?..» І стало навіть незрозуміло, чому так хвилюється Хотта і чому капітан, покинувши машинний телеграф, кричить щось, надриваючись, у переговорну трубку.

На палубі, на трапах метушилися матроси. Вони поспішаючи кріпили якісь канати, гримів ланцюг, тупали ноги. Кілька матросів перевіряли, як закріплені шлюпки на шлюпбалках.

Володя знову глянув на зловісну хмарку. Вона вже не була білою. На очах у команди «Сибіряка» хмарка міняла свій колір. Вона зробилася сірою, потім наче хто хлюпнув на неї фіолетового чорнила — хмарка почорніла, її вже не можна було назвати хмаркою: чорні сувої клубочилися над морем, здіймаючись вище й вище.

Раптом настала повна тиша. Вітрець, який весь час дув на палубі, враз ущух. Безсило повиснув на флагштоці кормовий прапор.

— Ну, тепер тримайтеся, хлопці, — пролунав у цій тиші голос капітана. — Хотта, наказую стати за штурвал вам. Бути всім напоготові. Товаришу Дорошук, забирайте сина і спускайтесь у каюту!

Капітана не можна було впізнати. Голос його зробився суворий і владний. Це була інша людина, зовсім не схожа на того капітана, якого часто бачив Володя в каюті або за столом у їдальні. Матроси ловили кожен його рух. Це був справжній начальник і господар пароплава, який перед лицем грізної небезпеки думає насамперед про величезну відповідальність за доручене йому судно і людей.

— Ходімо, Володю, — промовив Дорошук. — Зараз справді почнеться щось неймовірне.

Він

не доказав. Рвучкий порив дужого вітру промчав палубою. З Володі зірвало кепі, воно закрутилося над головою і зникло за бортом. Враз споночіло. Линув дощ.

— У каюту! Вниз! — намагаючись перекричати ревіння вітру, гукнув над вухом Володі батько. Він схопив сина, як малого, за руку і потяг за собою до трапа. Володя чув, як разом зарипіли щогли, засвистів дріт, пароплав підстрибнув угору і провалився кудись униз, в глибоку яму.

Над головою щось глухо ухкало, ревло, стогнало. Скреготіло залізо, десь перекочувалися з місця на місце важкі бочки. Чи то плач, чи то зойк пролунав зовсім близько, але де — не розібрати: чи в сусідній каюті, чи на палубі, чи, може, під ногами, в глибокому трюмі. В каюту вскочив матрос перевірити, чи добре задраєний ілюмінатор. Дорошук хотів щось спитати в нього, торкнув матроса за руку, але той не звернув на це ніякої уваги. Він був строгий і зосереджений, дуже поспішав, очі тривожно дивилися кудись всередину, в самого себе.

«Сибіряка» важко кидало на хвилях. У каюті було чутно, як на палубу з гуркотом падали маси води. «Що ж там робиться? — майнула у Володі думка. — Мабуть, нагорі вже нічого не залишилось — ні капітанського містка, ні рубок».

І зненацька непереможне бажання вийти хоч на хвилину з душної каюти охопило Володю, йому уявилося, що на судні вже не лишилося жодної живої людини, що «Сибіряк» без управління сам стрибає на розлючених хвилях.

Володя схопився і кинувся до дверей. Він відразу й упав, бо підлога ходила й гойдалася під ногами, як жива. Намагаючись підвестися, навколішках, він побачив рядом, теж на підлозі, голову батька без пенсне. Геолог намагався схопити сина за плече. Це йому вдалось, і він прокричав:

— Куди?

Володя вирвався і штовхнув двері. Навкарачках долізши коридором до трапа, знову штовхнув якісь двері і здивований побачив людину з навушниками, яка, наче кам'яна, сиділа за апаратом.

«Це ж каюта радиста», догадався Володя.

— Пташко! — позвав він. — Товаришу Пташко!

Але той не відповідав, працюючи над передавачем.

Хтось штовхнув Володю, і в каюту вскочив, тримаючись обома руками за стіни, другий механік.

— Наказ капітана, — закричав він, — давай «SOS» [3] . Машина спиняється!

3

SOS— міжнародний сигнал про допомогу під час загибелі корабля.

Володя не пам'ятав, як опинився на верхній палубі. «Сибіряк» стрімголов злітав на гребені вируючих бурунів, заривався в клекочучу безодню розбурханого моря, оповитий темрявою, безсилий змагатися з розлюченою стихією. Тьмяні ліхтарі ледве освітлювали палубу, напівзруйнований капітанський місток і групу людей на кормі, які робили неймовірні зусилля, щоб утримати шлюпку. Серед них Володя помітив високого геолога і ще кількох членів експедиції.

Хвилі раз у раз перекочувались через палубу. Кормова бізань-щогла раптом звалилася за борт, її тріск загубився в глухому реві моря і витті урагану.