Карло Сміливий
Шрифт:
— Анни Геєрштейн уже немає, — сказала вона: — ось ви побачите незабаром баронесу Арнґейм. А я швайцарка Аннета Вейльхен, тепер їй за покоївку, — скінчила лукаво.
— О! — запалився Артур, — дозвольте просити, скажіть баронесі за мене… і… я не знав… що вона тут!
— Та годі, що там, — перехопила Аннета, всміхнувшись, — знаю, як треба казати. Перекажу їй про кохання, що його не вгасити всім Райнським водам, яке привело вас сюди, бо!. вона — або смерть.
— Ні! Ні! Аннето, Аннето!..
— Це що? Ви збожеволіли? Яка фамільярність!
Пустотлива дівчина вибігла з хати схвильована й захоплена. Двома розгонами вибігши вузенькі сходи, вона, мов вихор, вдерлася до вбиральні:
— Анно, Анно Геє… пробачте, баронесо. Арнґеймська. Вони приїхали!., приїхали!.. приїхали!
— Філіпсони? — тамуючи віддих, прошепотіла Анна.
— Так, так… Ні!.. Цебто так. Бо приїхав найкращий, Артур!
— Аннето! А батька з сином нема?
— Ну певно, що ні! — відповіла весела Аннета, і враз збентежилась: — ой, я й не спитала за нього. Та він не був ні мені, ні кому іншому друг, крім старого Бідермана. А ці старі…
— Ой дівчино, дівчино, що ти наробила! Хіба ж я не загадала тобі привести обох. А ти привела одного сюди, де ми зовсім самі. Це ж незручно!
— А що ж я могла робити? Ну, він був сам. Хай! Може скажете треба було послати його на село, де є Райнграфські салдати, що кожну рибу в неводі ловлять? Як він би продерся там, де волоцюги, хижі барони, — пробачте Анно, — розбишаки та всілякі недобитки під прапорами Бургундського герцога…
— Мовчи, Аннето, не бався зі мною. Ось порадь, що робити. Де ж це старий?
— Може зволите сами запитати молодого про це, люба Анно… Пробачте, шановна баронесо! Чого ви вагаєтесь? Ви врятували йому двічі життя, він прекрасний, молодий, стрункий та спритний; всього є, щоб подобатись. Щоправда, раніш ніж ви побачили його, вам не здавалися бридкими й швайцарські юнаки, ви грались і танцювали разом, могли з ким одружитись, навіть певно обрали б собі Донергуґеля…
— Ніколи! — закричала Анна.
— Не так рішуче, моя господине! Коли б він зумів зажити ласки вашого дядька, небога була б також не від того, але ось Артура побачили — і весь світ вам байдужий.
— Годі, Аннето! Ти хочеш, щоб я зненавиділа тебе?
— От і виходить, що ви кохаєте його, і нічого дивного в цьому не бачу. Що вам можна закинути?
— Аннето, цього ніколи не буде!
— Та не лякайтеся, Анно. А щодо грошей, Артурів батько найщедріша в світі людина. Він дасть синові гроші купити десь фарму в швайцарських горах. Ви маєте трохи лісу та трохи землі, — передо мною ж спадкоємиця частини геєрштейнського маєтку… Буде своє господарство, Артур полюватиме, ловитиме рибу, оратиме землю, буде боронити та збирати в жнива…
Анна Геєрштейн сумнівно хитнула головою, немов не переконана, що її коханий має до цього хист.
Трохи заспокоїлась, і вже мала силу вийти до Артура.
— Ну, ходімо, — озвалась до дівчини. — Помріємо потім. І не базікай більше дурниць, бо цей молодик жодного
— Та не може бути? — здивовано скричала Аннета. — Стільки часу бували вкупі, про віщо ж міркували ви обидва?! Вам же ніщо не стояло на заваді.
— Облиш це! — рішуче промовила Анна. — Ходімо.
Анна розчинила двері й не встигла зробити й кроку, як Аннета вже збігла сходами та помчала далі. Тоді спинилась внизу, немов щось пригадавши, й притишено вдалася до Анни, яка повільно взялася рукою за поручні.
— Анно, Анно! Треба пишніше вбратися. Ви ж тепер баронеса
Арнґейм!
Вона сказала це вчасно, бо Анна знов так схвилювалась, що не мала відваги сходити вниз. Аннета миттю підскочила знову до неї, взяла за руку й сказала:
— Ходімо назад, я вас приберу, а ви втихомирите своє серце. Як зблідли! Нічого, хай він ще трошки почекає!
Вони повернулися до вбиральні молодої баронеси. Анна схилилась без сил на стільця, Аннета заходилась вибирати їй сукню. Як же вона здивувалась, коли Анна попросила дати те простеньке вбрання, що в ньому вона була першого дня, коли приїхав Артур до Геєрштейну. Але зараз же й оцінила ідею, скричавши захоплено:
— Чудесно, чудесно! Так буде найкраще! Анна посміхнулася. Сказала:
— А проте ми в стінах Арнґеймського замку. Може ще хто над'їде. Треба бути напоготові й кожну мить начуватися ворогів. Що ж убрати на доказ мойого нового наймення? А, до стрічки на волосся я вколю велике перо…
Два яструбові пера, з'єднані застібкою з опалом, що мінливий переливався всіма кольорами, швайцарку зачарували.
їй Анна досі опала не показувала.
— Це єдина річ, на яку я можу позаздрити, — промовила Аннета. — Вона міняє свій кольор — от мов ваші щічки, коли ви схвильовані.
— Ех, Аннето, — відповіла вже тепер баронеса, колишня Анна. — З усіх дорогоцінностей, що мали жінки цього дому, це — найстрашніша. Вона призвела до загину мою бабуню.
— Ну, то скиньте її. — невгавала жваво Аннета, — та й ходімо мерщій.
— Скидати не буду. Ходімо!
Вони спустились униз. Ставши на порозі великої залі, Анна збентежено відчувала, як страшенно б'ється їй серце. Артур теж зніяковів. Вони поздоровкались, ледве звівши один на одного очі і щось таке почали говорити, що ні він, ні вона не розуміли.
Аннета стоячи неподалік здивовано їх спостерігала. Що раптом їм сталося? Ну й закохані!
Одразу сіли до столу. Аннета між ними, силкуючись брати у всьому з них приклад. Повечеряли. Слуга десь пішов. Сяк-так почалась уривчаста размова; рятувала Аннета, яка де треба й нетреба вихоплювалась із своїми зауваженнями. Ролю покоївки грала погано, все збивалась до Анни на ти, а в Німеччині це був тоді гріх чималий. Та, проте, це дало змогу юнакам трохи опанувати себе й вони посміхалися на Аннетину гру. Але не з таких була дівчина, щоб давати себе, дарма, що на дружній, глум; ніби гніваючись вона закричала: