Карло Сміливий
Шрифт:
— Не дивно, — зауважив Артур: — як вона з ним не збожеволіла!
— І королева так розсердилась, коли сам король, бажаючи розважити її, виконував головну ролю якогось видовиська, вдаючи царя Соломона з кумедними придуркуватими рухами, що силоміць продерлась скрізь юрбу, вихорем промчала вулицями, та скакала чимдуж до гори, де стоїть манастир. Там і залишилась.
— Це сталось давно?
— Минуло три дні. Ну далі нам їхати верхи неможливо! Он бачите, манастир між двома високими кручами, до нього є тільки одна дорога.
— А ти що робитимеш з кіньми?
— Ми
Артур стрімкою кам'янистою тропою поліз на гору. За годину він був на вершині. Біля манастирської брами стояв чоловік. Артур сказав, що він є англійський купец Філіпсон і хоче засвідчити пошану королеві Маргареті. Його провели до вітальні. Артур вийшов на балкон і побачив під ногами безодню, принаймні, на п'ятсот футів завглибшки. Вражений, здригнувся й перевів очі в далечінь, де погасала вечірня заграва. Червоне проміння освітлювало горби та долини, луки, ниви, міста та замки між деревами, високі кручі та струмки.
А з другої сторони краєвид немов Артурові загрожував. Чорні хмари насувалися небом, розлягалися дикі звуки, мов стогін чи рев у печерах гори, насувався гнів далекої бурі. Артур дивився і розумів, чому ченці вибрали це місце — напрочуд дика краса!
Артур майже забув про свою справу. Він опам'ятався, побачивши перед собою Маргарету. Не знайшовши його у вітальні, вона нетерпляче вийшла на балкон.
Королева мала на собі чорну сукню без жодних прикрас; вузька золота стрічка перев'язувала їй довге чорне волосся, що вже починало сивіти. З-за стрічки стриміло чорне перо та червона троянда — символ лянкастерського роду.
Кожному іншому післанцеві добре б перепало, що він не був на місці, коли ввійшла королева. Але Маргареті Артур нагадував улюбленого померлого сина. Вона любила Артурову матір, мов сестру.
Тодішнім звичаєм Артур став перед нею на коліна; вона ласкаво його підвела та почала розпитувати про доручення та новини з Діжона.
Потім вона запитала, якою дорогою герцог Карло посунув із своїм військом.
— Як казав начальник його артилерії, — відновив Артур, — до Невшательського озера; біля його берегів герцог Карло має намір напасти на швайцарців.
— Упертий! — скрикнула королева. — Невже твій батько радить мені віддати рештки моїх земель та за кілька тисяч монет останній скарб мойого рода цьому гордому егоїстові Карлові Бургундському?
— Я б погано виконав моє доручення, коли б лишив вам цю думку. Батько добре знає жадобу бургундського герцога до завоювань. А проте, він гадає, що Прованс однаково по смерті короля Рене а може й раніше перейде до герцога Карла або французького короля. Мій батько, вояка та лицар, сподівається на велику допомогу, коли матиме засоби вийти до Великобританії. Але ви маєте вирішити.
— Юначе! — сказала Маргарета, — мені тьмариться розум.
І мов несила їй більше стояти, вона схилилась на кам'яну лаву, на самому краю балкона. Блиснула блискавка, гримнув грім. Полляв дощ.
Артур упрошував її заховатись
— Ні, — категорично відповіла Маргарета, — стіни мають вуха. Слухай! Після побачення з твоїм батьком я все гаразд обміркувала, але коли б я знала, що герцог бургундський щиро погоджується допомогти мойому вірному Оксфордові, я б поступилась землею. Але ось батько… Мені сором, що я його так ображала. Він же від усієї душі хтів розважити мене. Чи маю я право віддати його задоволений нарід до влади лихого державця? Чи не буду я катом рідному батькові? Мені страшно й подумати. Коли ж знов проґавити єдину нагоду… Може ж твій батько справді зможе помститись йоркам та відновити престола.
— Я надто молодий та недосвідчений, щоб радити вашій величності в таких важких обставинах. Я б хотів, щоб мій батько сам був тут.
— …Коли б мова йшла про мої особисті права, — правадила далі королева, — за змогу на єдину мить стати ще раз ногою на рідній англійській землі, я б охоче відмовилась від Провансу, від нікчемної корони, як віддаю я бурі цей непотрібний символ відібраного мені королівства.
Маргарета висмикнула з свойого волосся чорне перо та червону троянду й кинула їх із балкона. Вітер підхопив та високо поніс перо. Артур стежив за ним. Але в цю мить протилежний порив вітру приніс назад червону троянду, просто до нього на груди.
— Радощі вам, королево! Це щастя! — схопив квітку Артур.
— Так, — мовила Маргарета, — але це пророцтво, відновлення лянкастерської родини, стосується не мене, а тебе; мої очі цього не побачать. Але ти доживеш, ти побачиш, будеш йому сприяти… Мені зле… Ти завтра побачиш мене інакшу… а поки бувай здоров.
Вони увійшли до вітальні, королева ляснула в долоні і з'явилося двоє жінок.
— Улаштуйте чужинця на ніч!
Вона протягнула юнакові руку. Той над нею схилився. Королева вийшла.
Другого ранку Артурові принесли листа. Юнак прочитав: «Любий сину Артуре. Вважаю за потрібне тебе повідомити, що нині мандрівники у великій небезпеці. Герцог, узявши міста Грі та Грансон, забив п'ятсот чоловіка залоги; але наближаються союзники, їхні сили численні, хто знає, чия буде перемога. Хоч який там буде кінець, а поки війну ведуть запальну, обидві сторони й у гадці не мають миритись; виходить нам велика небезпека, поки настане цьому край. Можеш запевнити королеву, що наш кореспондент, як і раніше, має намір купити крам. Але заплатити зможе тоді, коли скінчить теперішні важливі справи. А я сподіваюся, це станеться вчасно. Пред'явникові цього можеш довіряти. Твій батько Джон Філіпсон».
Артур зрозумів листа. Він запитав післанця, яка велика герцогська армія. Той сказав, що має шістдесят тисяч чоловіка, а союзники не набрали й третини. Молодий Ферранд де-Водемон, що його потайки підтримує Франція, є також в їхньому військові. Взагалі, як розповідав післанець, всі вигоди на Карловій стороні. Артур страшенно зрадів.
Увійшла королева.
— Я все думала цілу ніч. Рене не згодиться. Я гадаю поступитись Провансом. Тому треба поводитись дуже обережно. Ось я заготую потрібні акти, тоді поїду до батька.