Карло Сміливий
Шрифт:
Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.
В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.
— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!
Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні;
Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.
— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.
— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!
— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!
Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.
— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.
— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.
Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:
— «Стріляй»!
Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.
Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.
— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.
Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:
— Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця — вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..
І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.
Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.
Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.
Ззаду був у вогні його
— Коні! Коні! — кричав Артур. — Де Тібо?
— Тут! — вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.
— Де хоробрий Колвен? — запитав Оксфорд. — Дайте йому коня!
— Для нього війна скінчилася, — промовив Тібо. — Він більше не сяде на коня!
Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.
— Куди ми тепер? — хапливо закричав Артур.
— Шукати герцога!
— Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.
— Швидче на коні! За герцогом!
Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.
Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?
Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.
Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.
Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі — скажений гнів.
Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.
Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.
Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.
Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.
Раптом Тібо, — він поглядав на дорогу, — скрикнув:
— На коні! Швайцарці!
— Тікай, — промовив Оксфорд, — і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні. Я не можу й не хочу. Я здамся.
— Я не піду нікуди! — промовив Артур.
— І я лишаюся теж, — приєднався Тібо. — Швайцарці благородно воюють.
Підходив загін. То була унтервальденська молодь. Привідця — Зіґізмунд Бідерман, поруч нього Ернест. Зіґізмунд радісно оголосив усім волю. Це втретє дарував він Артура.
— Я відвезу вас до батька, — сказав Зіґізмунд. — Він буде дуже радий. Тільки страшенно горює, бо помер Рюдіґер на бойовищі з прапором у руці від єдиного пострілу протягом цього ранку. Інші гармати не стрельнули, бо Кампо-Бассо їх позабивав, інакше ми б мали багато жертв. А Колвена вбито…